Василь Степанович Поп
| Текст вилучений зі статті через підозру в порушенні авторських прав |
 Текст, що раніше перебував на цій сторінці, запідозрено в порушенні авторських прав на текст із таких джерел:
Тому, хто повісив цей шаблон: На сторінку обговорення користувача, який розмістив цю статтю, варто додати повідомлення |
|
Не редагуйте статтю зараз, навіть якщо ви збираєтеся її переписати. Додержуйтеся вказівок нижче.
У випадку, якщо новий текст написано не буде, цю статтю буде вилучено через тиждень після появи цього попередження (детальніше див. документацію шаблону). Вихідний текст цієї статті з можливим порушенням копірайту можна знайти в історії змін. Зверніть увагу, що розміщення у Вікіпедії матеріалів, автор яких не надав явного дозволу на їхнє використання відповідно до ліцензії GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах, може бути порушенням законів про авторське право. Користувачів, які додають до Вікіпедії такі матеріали, може бути тимчасово позбавлено права редагувати статті. Незважаючи ні на що, ми завжди раді вашим оригінальним статтям. Дякуємо. Цю сторінку внесено до категорії Вікіпедія:Можливе порушення авторських прав. |
Він – відомий учений, критик, педагог, громадсько-культурний діяч. Член Національної спілки письменників України з 1957 року. Був членом Ради НСПУ, лауреат обласних літературних премій ім. Дмитра Вакарова (1986) та ім. Федора Потушняка (1999). Професор кафедри української літератури УжНУ.
Василь Степанович Поп (псевдонім Василь Тисянський) народився 27 січня 1933 року в с.Рокосово Хустського району Закарпатської області у багатодітній сім’ї робітника каменоломні Степана.
У 1939 р. В.Поп пішов у перший клас Рокосівської народної школи. Продовжив навчання у Хустській горожанській школі (тепер гімназія-інтернат). 1949 р. поступив на філологічний факультет УжДУ (до речі, він першим із рокосівчан здобув вищу освіту 1954р.). Тут Василя Попа знали не лише успішним у навчанні студентом (отримував Сталінську стипендію), а й як редактора бюлетеня науково-студентського товариства, голову Ради історико-філологічного факультету того ж НСТ, старосту літоб'єднання університету.... Тому він, студент УжДУ, у кінці далеких сорокових років непогано знав латинь, старослов’янську, угорську, російську, не кажучи вже про українську мову, чим інколи міг поставити в незручне становище й викладачів.
Після закінчення університету (1954 року) молодий фахівець деякий час працював учителем середньої школи, старшим методистом заочного відділення Університету, бібліографом. Згодом – літературним консультантом при Закарпатському відділенні Спілки письменників України, директором Ужгородського клубу письменників та уповноваженим Укрлітфонду по Закарпатській області, був депутатом міської ради.
У 1957 р. 24-річного Василя Попа прийняли до Спілки письменників України, де готував до видання твори відомих нині майстрів художнього слова. У 26 років молодий літератор укладає й редагує перший номер літературно-художнього альманаху «Карпати» (1959). Розвідки В.Попа, присвячені творчості письменників краю, з’являються в альманасі «Радянське Закарпаття».
У 1959 р. у видавництві «Советский писатель» побачила світ книга «Закарпатские новеллы», де упорядником і автором потужної передмови-дослідження був Василь Поп. Через рік він упорядкував (разом із І.Чендеєм та В.Ладижцем) і написав передмову до збірника поезії та прози «Лицем до Сонця». Продовженням спостережень щодо літератури XX століття в краї стала книжка "Струмки великої ріки" (1961), у якій розкрив тематику та риси письменницької манери новелістів і поетів Закарпаття. 1963 року виходить літературно-критичний нарис науковця «Юрій Гойда», що висвітлює творчий шлях і досягнення поета Юрія Гойди, із котрим пов'язувала автора кількарічна дружба.
Загалом, за життя Василь Поп випустив у світ 8 монографій, став автором близько двохсот передмов чи післямов до вибраних авторських видань і літературної публіцистики, критико-бібліографічних нарисів чи оглядів у збірниках, журналах; понад двісті газетних рецензій та проблемних виступів; 43 підготованих та упорядкованих видань із творчої спадщини письменників; енциклопедичних статей у виданнях АН України – як «Шевченківський словник», «УРЕ», «Українська літературна енциклопедія» [4] та першої літературної карти Закарпаття [7].
...Півстоліття Василь Поп провів у письменницьких лавах. На працівників «гарячого цеху», як тоді називали критиків, покладалася місія не лише відстежувати літературний процес, але й повчати митців: як правильно писати, дотримуючись засад, проголошених соціалістичним реалізмом, і викривати тих «недостойних», хто відхилився від «головної лінії». Тягар цієї функції ліг на плечі 24-річному Василеві Попу. Слід зауважити, що з перших днів праці Василь Степанович не був причетний до розправ чи публічного «каменування» колег-літераторів, а навпаки – став тим «громовідводом», що науково і помірковано відстоював право письменника на власний художній світ. Його сприймали і цінували як критика, що поважає насамперед творчу особистість і не прагне самоствердитися на помилках чи діяннях
іншого. У тодішніх умовах такий літературознавець був рідкістю, адже зрозуміло, що до незгодних чи непокірних тоталітарна система ставилася насторожено.
Причетним виявився Василь Поп до позитивних зрушень, що відбувалися в закарпатській організації Спілки письменників в 50-ті роки під очільництвом Івана Чендея. Насамперед, мова йшла про повернення до літературного процесу несправедливо забутого старшого покоління: Олександра Маркуша, Луки Дем'яна, Йосипа Жупана, Юлія Боршоша-Кум'ятського – на чиїх творах зростало літературне покоління письменників-закарпатців. Василь Поп уводив ці імена до літературного процесу, займався підготовкою до друку книг навчителів, окреслив для всієї України специфіку малої прози краю, підтвердивши існування закарпатської школи новелістики.
Серед наступних кроків – прийняття до членів Спілки знаних авторів: В.Ковача, В.Діянича, Ю.Керекеша, а також молодого Василя Вовчка. Тут знову критик заходився до праці, адже кожна книжка чи збірник поезій вимагали фахової оцінки й презентації на теренах нашого краю, України, і всього, тоді великого, Радянського Союзу.
У 1965 році Василь Поп в академічному журналі «Радянське літературознавство» у статті «На шляху до реалізму: проза письменників Закарпаття років угорсько-фашистської окупації», хоч і штрихово, включив до огляду творчість письменників Дмитра Поповича та Юрія Станинця – греко-католицьких священиків – один із котрих повернувся з таборів ГУЛАГу, а інший – перебував у забутті й злиденному існуванні. З роками науковець згадував, що через цю статтю «довелося зазнати погроз і шельмувань... із боку охоронців ідеологічної "чистоти" тогочасної системи» [11, с.5].
Василь Степанович написав дисертацію і блискуче захистив її у жовтні 1968р. в Інституті літератури ім. Т.Шевченка АН УРСР. З 1969 року обійняв посаду доцента рідної кафедри. ВАК затвердив звання доцента 1971 р.
Із 1977 року Василь Поп завідувач кафедри теорії та зарубіжної літератури, працює над докторською дисертацією. Через п’ять років знову повертається до роботи на кафедру української літератури, яку й випало очолити в 1990 році. Посаду завідувача цієї кафедри він займав протягом десятиліття, і полишив її, ставши професором.
Окрім основних лекційних курсів, упродовж роботи в УжНУ Василь Степанович читав студентам спецкурс, пов’язаний із творчістю закарпатських письменників, також писав методичні посібники. Як завідувач кафедри, турбувався про забезпечення високого рівня лекційних курсів, дбав про духовне збагачення студентської молоді. Він був справжнім педагогом вищої школи. Хто спостерігав за його ставленням до молоді, розумів, що В.Поп – педагог за покликанням. Для нього було важливим, щоб юнаки та дівчата в щоденному житті були борцями за українську духовність. П.Мідянка часто згадував: «Проїжджаючи мимо червоних кар’єрів на Ужгород, я згадую прекрасну людину, великого педагога Василя Степановича Попа… Такі люди не мають право на забуття й живуть у людській пам’яті, в історії літератури цілі епохи».
Як завідувач кафедри української літератури Василь Степанович докладав багато зусиль, щоб продовжити і примножити добрі традиції, які були започатковані тут відомими вченими – М.Г.Яськом, П.П.Пономарьовим, М.М.Плісецьким, В.Л.Микитасем та М.П.Лакизою.
В.Поп завжди стояв біля витоків становлення талантів, близько тридцяти літ очолював літературну студію ім. Ю.Гойди, що діяла в Ужгородському університеті. Студійці могли й іронізувати над наставником: «він – гойдокритик, гойдознавець, на Гойді критику гойда». Атмосфера в цьому літературному товаристві була, завдяки В.Попу, дружньою і демократичною. Він доклав чимало зусиль для гарту молоді, прищеплення мистецького смаку та захисту своїх вихованців від розправ. Зрозуміло, що все це діялося ціною власного здоров'я та втрат на славі, званнях, і, зрештою, на спокійному житті.
Авторитетом користувався Василь Степанович серед українських літераторів. За роки спілчанського життя зустрічався й контактував з Павлом Тичиною, Максимом Рильським, Миколою Бажаном, Володимиром Сосюрою, Андрієм Малишком, Петром Панчем, Юрієм Яновським, Олесем Гончаром, Дмитром Павличком, Іваном Драчем та ін.. Він добре знаний у Словаччині, Чехії, Угорщині, Руській Бачці, Румунії... Його слово, контакти допомагали не раз у виданні книги письменника-земляка. Не одна літературна нагорода чи премія дошукалася митця-закарпатця через невтомність й жертовність Василя Попа. Дбати про іншого – найхарактерніша риса цієї людини.
Певно, у кожній школі Закарпаття знають Василя Попа, адже понад три десятиліття провадив педагогічну роботу, навчаючи студентів-філологів української літератури, готував спецкурси з історії літератури Закарпаття до викладання у школах літератури краю. Василь Поп – автор низки методичних посібників, серед яких: «Поступ літератури на Закарпатті після возз'єднання з Україною (1945-1990 роки)», «Основні питання вивчення курсу «Історія української літератури», «Література Закарпаття в умовах незалежної України (1991-2000 р.)», «Розвиток літератури Закарпаття» тощо, а також лапідарних розвідок, адаптованих для потреб студентства: «Марко Бараболя. Нарис життя і творчості», «Іван Симчера», «Андрій Ворон»...
Внесок В.С.Попа у громадсько-культурне життя Закарпаття великий і вагомий. Лауреат Шевченківської премії письменник Іван Чендей говорив, що В.Поп – це «жива бухгалтерія закарпатської культури». Він першим започаткував в Ужгороді міжнародне Шевченківське свято, був ініціатором та учасником систематичних творчих зустрічей, які проводила Спілка письменників. Його усні й письмові виступи (на масових заходах, по радіо, на телебаченні) в області чи за межами України переконливо доводять, що він був «самовідданим трудівником на ниві української духовності та щирим патріотом України, люблячим сином Срібної Землі» (В.Густі).
Важливе місце в серці й житті Василя Степановича посіла його «друга половинка» – дружина Йолана, яка була для нього опорою, відрадою. Таке відчайдушне, віддане, щире кохання трапляється рідко. Вона була йому найближчим другом, соратником, супутницею в горі й радості, адже він був сенсом її життя. З Йоланою Василь Степанович ділився найсокровеннішим, із нею розділяв свій біль, свої тривоги, свої щасливі й радісні миті; обговорював творчі задуми, радився; високо цінував її думку, адже вона була і його критиком, їй першою він ввіряв свої творчі і наукові праці, вона першою давала свою оцінку, зауваження, схвалення. Бути дружиною творчої людини нелегко – потрібно володіти неймовірною терплячістю, уміти переступити через свої амбіції. У них було чимало спільного, адже Йолана, у свій час, навчаючись в УжДУ на філологічному факультеті, була студенткою В. Попа. Там життя і звело їхні долі. Хоча подружжю довелося пройти через багато перипетій, та вони не полишали одне одного, навіть у найважчі часи, бо по-справжньому щиро кохали.
Крім своїх творінь у галузі літературної критики, які були його дітищем, Василю Степановичу, разом із дружиною, вдалося виростити-викохати двох дочок – Лесю та Іванку, дочекатися трьох улюблених онуків – Євгенію, Ростислава та Станіслава, які були для нього джерелом енергії, радості і яким він віддав частинку душі й серця.
2005 року Василь Степанович вийшов на пенсію, а 31 березня 2008 р., після тривалої тяжкої хвороби, – відійшов у вічність.
Він був великою, щирою, доброю і люблячою Людиною, із якою приємно було спілкуватися та насолоджуватись товариством. Його не вистачає в сім'ї, літературній родині Закарпаття, у житті тих, хто знав і любив. Та найбільшою втратою Василь Степанович став для дружини Йолани та доньок Іванки і Лесі. Спогади про нього завжди зігріватимуть їх серця і душі. Його образ ніколи не потьмяніє, а навпаки – буде ще яскравішати з роками. Адже він продовжує жити в дітях, онуках, у його добрих вчинках та літературних творіннях....
This article "Василь Степанович Поп" is from Wikipedia. The list of its authors can be seen in its historical and/or the page Edithistory:Василь Степанович Поп.
