Нація і церква
Значення релігій і Церкви у формуванні націй[ред.]
Релігія й церква відіграли (і відіграють) різну роль у формуванні націй. Або ж, з огляду на роль суб’єктивного чинника при будівництві нації, можна сказати, що одні націоналізми охоче апелювали до релігії, тоді як інші бачили в ній передусім гальмо розвитку патріотизму і становлення нації. Скажімо, розділеність албанців між трьома «іноземними» вірами, яку використовували у боротьбі за країну Росія, Туреччина й Австро-Угорщина, так турбувала лідерів албанського національного пробудження, що вони навіть пропонували зробити єдиною вірою албанців обожнену Албанію. Натомість у Польщі Римо-Католицька церква як бастіон «польськості», чию непроникність було випробувано в часи протистояння російському православ’ю і німецькому протестантизмові, відіграє винятково важливу роль у націєбудівництві, починаючи від поділів Польщі аж до комуністичних часів, коли вона стає чимось на зразок субстрату громадянського суспільства, найбільш організованим, виразним і послідовним опонентом атеїстичному режимові, інституцією, яка своїм авторитетом виносила комунізм за дужки значущої для нації польської спадщини. Релігія надає польському націоналізмові потужну символічну мову, в рамках якої після поразки листопадового повстання 1831 р. формулюється найбільш могутня — месіанська — метафора польської національної риторики: «Польща — Христос народів» [1].
Водночас треба визнати, що саме релігія стає чинником, який надає польському націоналізмові відповідальності й критичності. Релігійний дискурс відтак містить не лише месіанські мотиви (хоча вони й домінують), а й відчуття провини за гріхи поляків перед Богом та поверховість їхньої побожності. Поділ Польщі у цьому дискурсі є накресленим Богом, але це не останній вердикт. Якщо поляки змагатимуться за незалежність без покаяння, вони приречені. Але якщо вони усвідомлять власні гріхи і повернуться до Бога, нація воскресне [2].
Церква (часом одна й та сама!) відігравала принципово відмінну роль у формуванні національної свідомості. Якщо для поляків Римо-Католицька церква стала могутнім знаряддям народної мобілізації і спротиву асиміляторському тискові з боку протестантської Пруссії та православної Росії, то в Чехії її авторитет був серйозно підважений тісною, впродовж цілих століть, співпрацею з Габсбурзькою монархією. Вона так і не змогла відбутися ані як креативна інституція щодо соціуму в період Першої Республіки (1918—1939), ані як серйозна етична противага комуністичному атеїзмові й аморалізмові відразу після 1948 р. Саме нецерковні й навіть відверто антиклерикальні настрої у чеському суспільстві (яких, до речі, не було в сусідній Словаччині) уможливили на певний час ізоляцію католицької ієрархії від віруючих і — ширше — від суспільства в цілому за ранньокомуністичних часів [3].
Словом, зауважує С. Рамет, нації можуть розглядати свої церкви як бастіони захисту національної культури, як-от поляки, хорвати, серби чи болгари, або, як чехи, можуть бачити в них антинаціональні риси чи настрої можуть знаходитися десь посередині цих крайнощів — як це ми знаходимо через різні причини у німців, угорців, румунів або словаків303. Або ж, перефразовуючи дефініцію фахівця з етнорелігійних конфліктів Дж. Фокса, можна стверджувати, що ключовим чинником, який сприяє визначній ролі релігії у націєтворенні, є те, що самі нації вважають таку роль визначною. [4]
Державотворчий аспект еклезіології[ред.]
В історії церкви державність — це та форма, в якій церковні рухи, громади, парафії змогли найкраще себе зреалізувати. Церковні сили спрямували свої зусилля на формування духовної і національної ідеї України, яка містила б не лише моральні цінності, а й економічні, соціальні, культурні, що дало б змогу створити незалежну державу. Становленню сучасної самостійної української держави постійно допомагала церква. Історія свідчить, що відсутність об'єднуючої духовної ідеї була однією з важливих причин втрати Україною державності [1].
Церква є духовним життям у свободі, нове існування людини з Богом, до якого слід наближатися усім людським буттям, а не одними лише пізнавальними силами душі. Церква постійно звертається до свободи людини — глибоко осмисленому питанню в соціальній думці церкви. Саме в свободі закладено головне духовне зрушення, без якого не можна зрозуміти проблему віри, невіри, творчості, пасивності, активності християнства. Віяння свободи є в усьому християнському світі. Без свободи та духу творчості не можна побудувати цілісного життя християнського суспільства. Адже вся історія української церкви, всі підвалини церковного життя України — це ідея боротьби за свободу і волю [2].
Звичайно, спілкування з Богом, освячення життя, одухотворення процесів державотворення, культури, нації в жодний спосіб не може бути адекватно поясненим, і в цій духовній обмеженості сучасної науки, літератури, і навіть богословської думки, ще глибше відчувається духовна спрага людини. Питання місії церкви в сучасному світі безпосередньо пов'язане з християнським світосприйманням. Український теолог Анатолій Денисенко зазначає, що «завдання теолога, який займається дослідженням та застосуванням біблійних текстів, полягає в тому, щоб виокремити з тексту святого письма практичну складову та втілити її у своєму соціальному контексті». Теологія, яка не вирішує нагальних проблем сучасної людини, яка не відповідає на запити суспільства, є «помилковою теологією» [3].
У прагненні перетворити світ, процеси державотворення, культуру, науку, політику християни ніколи не були самотніми. Йдеться про цікавість до релігії, яка позначилася на початку XXI ст. серед багатьох політиків, філософів та представників культури. Інтенсивні релігійно-філософські та духовні пошуки шляху розвитку України привели багатьох впливових українських інтелектуалів до християнської церкви [4].
Слід зазначити, що визначальним ціннісним принципом поглядів представників Православної церкви України є поєднання української національної ідеї з державницькою, розбудова релігійних громад з державотворенням на засадах християнських цінностей. У цінностях та демократичних орієнтаціях вбачають церковні ієрархи Православної церкви України принципову різницю між Україною та Росією, між українським баченням церковних процесів і російським. Ця різниця — не мова богослужіння, не процеси політики, а інше ставлення до свободи, культури творчості, самореалізації, соборності і волелюбності українського народу. Про це постійно говорить єпископ Гавриїл (Кризина): «Вочевидь, що церковна історія України — велична, могутня і вічна! Витоптували нашу рідну церковну землю підковами полчища Золотої Орди, та не витоптали. Вбивали церковну громаду православних ієрархів, богословів, релігійних мислителів, філософів, вирізали твоїх синів, викрадали твоїх дочок турки-яничари, та не вирізали, не викрали, не вбили, не знищили. Випалювало вогнем і мечем військо цариці Катерини, та не випалило. У жорстокій боротьбі з російським імперіалізмом народилась і живе наша молода Православна церква України. На кожному кроці долаючи опір ворогів, вона просувається вперед, до незалежної й вільної богословської думки сьогодення, церковного життя та глобальної місії проголошення Слова Божого у світі» [5].
Отже, нагальна значущість соціальної доктрини церкви для сьогодення не підлягає сумніву. Сподівання на роль церкви в українському державотворенні є характерним і для представників Української греко-католицької церкви (УГКЦ), оскільки тільки від наявності духовної еліти нації, представники якої є глибоко віруючими християнами, залежить існування держави й українського народу [6].
Переконані, якщо існуватиме сильна й розвинена українська церква, буде і міцна українська держава. Згідно з соціальною доктриною церкви ціннісний світ людини є не просто визначальним, а навіть системотворчим. Історія церкви, духовні приклади життя святих, збереження християнської віри, передача нащадкам релігійних традицій творять із маленької релігійної громади міцний соборний організм усієї держави. Духовні ідеали, приклади жертовного, самовідданого життя і духовні орієнтири церкви створюють мету існування й розвитку громади і, виходячи з цього, виникають підстави для розвитку духовного феномену української держави [7].
Наявність державного матеріального організму, його успішне функціонування залежать, насамперед, від християнської душі самого українського народу, духовного розвитку суспільства. Звичайно, серед українських державних управлінців, мислителів, філософів, політиків, церковних лідерів немає єдності щодо головного виробника та носія духовних цінностей. Перші тут називають саму державу, другі — філософію, науку, треті — політичні ідеї, четверті — релігійні інститути. На нашу думку, неспроможність інтелігенції, церковних лідерів, державних керманичів до висування чітких зрозумілих об'єднуючих духовних цінностей сучасного суспільства, оформлених у державницьку ідею, залишається характерною для сучасної України. Адже навіть після отримання томосу у 2019 році, п'ятирічної війни за незалежність в Україні не тільки відсутня національна державотворча ідея, стихають вже навіть дискусії навколо буття автокефальної Православної церкви України [8].
Етнорелігійні аспекти еклезіології[ред.]
Процеси що відбуваються на етнонаціональному та етноконфесійному грунті у різних країнах світу, зокрема в Україні, спонукають до вивчення питання про співвідношення та закономірності взаємодії етносу і релігії [1].
В основі богословської концепції походження народів лежать передовсім старозаповітні сюжети. Справді, за свідченням Святого Письма, після всесвітнього потопу потомки Ноя рушили вниз за течією Тигру і Євфрату. Місцем свого поселення вони вибрали нижню Месопотамію – широку та родючу Шинеарську рівнину. Спочатку це був «один народ» (Бут., 11,6), всі люди жили разом, складаючи нероздільну людську спільноту. Вони говорили одною зрозумілою для всіх мовою – «і була вся земля – одна мова і одні слова» (Бут., 11,1). Коли етнічно та мовно єдині люди люди вирішили спорудити у Вавилоні вежу «висотою до небес», Бог змішав їхню мову і розсіяв їх по всій землі. (Бут., 11, 8,9), розпорошив народи перетворивши все, як писав православний богослов В. Лоський , на «хаос націй» [2].
Внаслідок змішування мов, як свідчить Біблія, люди перестали розуміти одне одного і втратили можливість спілкуватися. Єдина раніше спільнота розділилась на багато народів, які після тривалих переміщень розселились «у їхніх краях кожний за мовою своєю, за своїми родами, у народах своїх» (Бут., 10,5, 31-32). Православна екзегетика вважає вважає ці біблійні слова своєрідними «етнографічними таблицями», які дають вичерпну відповідь на питання про першопричину мовного та територіального розділення народів, їх розселення у стародавньому світі. У цих словах, на думку богословів, відбита цілком достовірна «біблійна етнографія» і найповніша з усіх наявних класифікація народів, проведена « з чотирьох основних позицій: географічної (« у їхніх краях»), діалектичної, або лінгвістичної («за мовою своєю»), расової ( «за своїми родами») і національної («у народах своїх») [3].
За свідченням Святого Письма, у процесі розселення кожному народу Богом були визначені своя доля, місце проживання, приписано «усім народам, щоб ходили стежками своїми» (Дії., 14,16). Коментуючи уривки із Біблії про походження народів та появу багатомовності, богослови постійно наголошують на надприродності і провіденційності цих процесів [4].
Етнос є тією спільнотою, в основі якої знаходиться релігія. Причому релігія – зовсім не рядова ознака етносу, а найголовніша з них, яка забезпечує народам самобутній етнонаціональний та етнокультурний розвиток. На думку богословів, одна етнічна спільнота відрізняється від іншої, передусім конфесійною належністю. Відтак втрата чи зміна цієї належності розцінювалася як розрив із своєю нацією, із своїм народом [5].
Характерно, що ототожнення національного і конфесійного було притаманним не лише теоретичній релігійній свідомості (богослов’ю), а й буденній, яка тісно пов’язана із народним побутом, національними традиціями, звичаями та обрядами. Хоча релігійність на буденному рівні як правило не збігалася з офіційними церковними доктринами, проте вона досить чітко фіксувала збіг національної і конфесійної належності, сприймаючи їх нерідко як тотожні явища [6].
Слід зазначити, що чимало зарубіжніх і вітчизняних дослідників, причому різних наукових шкіл, намагаючись виявити та визначити сутність поняття «етносу» і «нації», звертають увагу на релігію як на одну із їхній атрибутивних ознак. Так, у «Словнику американської спадщини англійської мови» дається таке визначення поняття «етносу»: «Етнічне це 1) те, що стосується соціальної групи всередині культурної та соціальної системи, яка домагається або має соціальний статус на підставі складних, часто варіативних рис, виключно з релігійними, мовними, спадковими або фізичними особливостями; 2) в більш широкому розумінні, особливість релігійної, расової, національної або культурної групи» [7].
З думкою про те, що конфесійні чинники можуть характеризувати етнос, впливати на визначення його сутності, погоджується також відомий дослідник-етнолог Ольгерд Бочковський. Він пише: «Релігія як один із найдавніших проявів людської культури, вважається деякими націологами також за ознаку нації. У світлі історичної ретроспективи народотворення доводиться констатувати, що релігія, безсумнівно, й особливо під час етногенезу, сприяла формуванню народів» [8].
Щодо основного елементу релігійного комплексу – релігійної свідомості, то вона набуває своєрідного забарвлення завдяки тісному переплетінню з етнічною та національною свідомістю і самосвідомістю. Адже кожний віруючий, окрім того, що належить до певного етносу. Відтак у релігійній свідомості знаходять своє відображення події і процеси, що відбуваються у житті етносу, його зв’язки з іншими народами [9].
Етнонаціональна специфіка релігії найбільшою мірою проявляється у культовій сфері. Якраз на релігійному культі, на відміну від інших елементів релігійного комплексу, відбиток етнічних ознак є найпомітнішим. Одні і ті ж культові дії чи обряди залежно від менталітету народу можуть набувати різних відтінків. Особливості національної культури, традицій, фольклорних надбань накладають на релігійний культ свій відбиток. Тому реальні відмінності між віруючими різних конфесій полягають не стільки в уявленнях про надприродне, скільки у особливостях їх культових дій [10].
Культові елементи релігій, у свою чергу, досить активно взаємодіють з народною, національною культурою, традиціями, звичаями і обрядами, глибоко проникають у побутову сферу. Незважаючи на те, що всі православні церкви світу мають однакову догматичну основу, між ними існують обрядово-культові відмінності, зумовлені характером впливу на них національних культур, звичаїв, традицій народів, що їх сповідують [11].
Оскільки обряд є зовнішнім, здебільшого естетичним виявом релігійної віри, він значно доступніший для органів відчуття людини, зрозуміліший для неї, ніж догматика. Тому чимало людей, особливо прихильників православ’я, в якому обрядово-культова сфера є досить розвинутою, пов’язують себе з цією релігією в основному через обряд, через його національно-побутову форму [12].
Із зміцненням християнської релігії та церкви їхній вплив на етнічний розвиток посилюється. Етнічний поділ суспільства поступово здавав позиції християнському космополітизму, зафіксованому у відомій біблійній формулі – «немає ні елліна, ні іудея» (Колос., 3,11). Християнська релігія, проникаючи в усі сфери суспільного життя, підносилася над етнічними об’єднаннями, поступово підпорядковуючи їх собі. Релігійно-церковні утворення поряд із територіальними, мовними, культурними та іншими стійкими ознаками тогочасної етнічної спільноти – народності – займають поважне місце серед них, значною мірою компенсуючи обмеженість економічних зв’язків. Сила зв’язку релігійного культу з елементами етносу значною мірою визначається ступінню розвитку самого культу: чим багатший та розвинутіший культ, культова практика тим сильніший цей зв’язок і навпаки. До релігій з багатою культовою практикою по праву можуть бути віднесені традиційні релігії зокрема православ’я, католицизм, а з бідною – раннє християнства, пізній протестантизм, сучасні неорелігійні течії. Відносна простота культових приписів раннього християнства, наприклад, поєднувалась у ньому з відповідною етнічною незалежністю. У релігіях, на зміну яким християнство прийшло, культовий елемент був настільки розвинутим, що регламентував життєдіяльність не лише окремих людей, а й цілих народів [13].
В процесі становлення європейських держав та переходу їх до ринкових суспільних відносин на грунті сформованої народності почав утворюватися новий тип соціально-етнічної спільноти – нація. Залишаючись явищем етнічним, нація поступово трансформується у категорію політичну [14].
Оскільки нація стає «одержавленим етносом» чи «державним утворенням», процес її взаємодії з релігією теж набуває політичного забарвлення. Залишаючись у масовій свідомості людей, релігія не зникає із структури нації , не перестає впливати на етнонаціональні та етнополітичні процеси, а церква, залежно від характеру відносин з державою та її органами, поступово починає брати на себе політичні функції і політизується [15].
Варто також врахувати, що релігія і церква належать водночас як до соціальних, так і до етнічних елементів. Релігія справді характеризує здебільшого етнічне, тоді як церква – є переважно соціальною інституцією [16].
Недооцінка ролі релігії та церкви дає підстави ігнорувати її роль у житті певного народу, вилучати із числа етнічних ознак, а перебільшення – ототожнювати етнонаціональну та конфесійну належність окремої особи або цілого народу, «розчиняти» етнос у релігії [17].
Як відомо межі тієї чи тієї релігії можуть повністю чи частково збігатися з етнічними або взагалі виходити за них. Відтак релігія охоплює своїм впливом одне етнічне утворення чи його частину або відразу кілька етносів. І навпаки, один і той же етнос чи його частини можуть мати сталий зв’язок з однією або кількома різними релігіями. На цій основі виникають різноманітні комбінації співвідношення, взаємозв’язку та взаємодії етносу та релігії. Історично складна трансформація співвідношення та переплетіння етнонаціональних і конфесійних чинників призводила до того, що етноси ставали гомогенними (одноконфесійними) або гетерогенними (поліконфесійними), а релігії – моноетнічними чи поліетнічними [18].
Релігія ніколи не існувала поза етнічним грунтом. Вона впліталась у структури різних етнонаціональних організмів, починаючи від родів та племен і закінчуючи націями. Релігія нерідко мала безпосередній вплив на розвиток етноінтеграційних та етноасиміляційних спільнот [19].
Релігія здатна компенсувати нестачу внутрішніх потенцій для самоорганізації етносу, а також виступати бар’єром на шляху зміцнення відносин між народами. Релігія історично засвоюючи національні традиції, звичаї і обряди, включаючи їх у свою культову діяльність, набувала здатності впливати на них, виступати засобом їх збереження й відродження.[20]
Соціокультурний аспект еклезіології[ред.]
| Текст вилучений зі статті через підозру в порушенні авторських прав |
 Текст, що раніше перебував на цій сторінці, запідозрено в порушенні авторських прав на текст із таких джерел: Дата, коли було знайдено порушення: 3 вересня 2022. Тому, хто повісив цей шаблон: На сторінку обговорення користувача, який розмістив цю статтю, варто додати повідомлення |
|
Не редагуйте статтю зараз, навіть якщо ви збираєтеся її переписати. Додержуйтеся вказівок нижче.
У випадку, якщо новий текст написано не буде, цю статтю буде вилучено через тиждень після появи цього попередження (детальніше див. документацію шаблону). Вихідний текст цієї статті з можливим порушенням копірайту можна знайти в історії змін. Зверніть увагу, що розміщення у Вікіпедії матеріалів, автор яких не надав явного дозволу на їхнє використання відповідно до ліцензії GNU FDL без незмінюваних секцій та Creative Commons із зазначенням автора / розповсюдження на тих самих умовах, може бути порушенням законів про авторське право. Користувачів, які додають до Вікіпедії такі матеріали, може бути тимчасово позбавлено права редагувати статті. Незважаючи ні на що, ми завжди раді вашим оригінальним статтям. Дякуємо. Цю сторінку внесено до категорії Вікіпедія:Можливе порушення авторських прав. |
This article "Нація і церква" is from Wikipedia. The list of its authors can be seen in its historical and/or the page Edithistory:Нація і церква.
