Welcome to EverybodyWiki 😃 ! Nuvola apps kgpg.png Log in or ➕👤 create an account to improve, watchlist or create an article like a 🏭 company page or a 👨👩 bio (yours ?)...

Немиринчани

Матеріал з EverybodyWiki Bios & Wiki
Перейти до:навігація, пошук

[[Категорія:Статті, в яких потрібно виправити стиль з Помилка скрипту: Не існує модуля «String».]]

Немиринчани — мешканці села Немиринці, Ружинського району, Житомирської області, що проживали і проживають в селі Немиринці[1]. Населення становить 972 особи[2].

Вчителі школи[3][ред.]

Бортнічук Тамара Костянтинівна[ред.]

Бортнічук Тамара Костянтинівна народилася 12 серпня 1940 року в м. Козятин. Батько працював в локомотивному депо, мати — вихователь в дитячому садочку. З початком війни батько був мобілізований і пройшов всю війну. Повернувся додому по демобілізації в 1947 році. З 1947 по 1957 роки навчалася в середній школі Козятина № 2. Школу закінчила з срібною медаллю. Після школи вступила до Київського технікуму залізничного транспорту. Після закінчення технікуму в 1960 році отримала направлення на роботу на Казахську залізницю в колійно-машинну станцію № 69 на посаду старшого інспектора матеріально-технічного постачання. В 1961 році була переведена на посаду старшого інспектора по кадрам і працювала до1965 року. Звільнилася з роботи за власним бажанням в 1965 році та повернулася додому, в Козятин. В 1966 році вступила до Вінницького педагогічного інституту. В 1970 році закінчила інститут за спеціальністю російська мова та література і отримала направлення на роботу в Немиринецьку середню школу. Працюючи в школі одночасно була лектором на місцевому спиртзаводі та очолювала Ружинське районне методичне об'єднання вчителів російської мови.


Вовенко Лідія Павлівна[ред.]

Вовенко (Гавва) Лідія Павлівна народилася 1 січня 1934 р. в с. Паволоч, Попільнянського району, Житомирської області.

У 1952 р. закінчила навчання в середній школі с. Паволоч.

1952—1954 рр. — навчання в Бердичівському державному учительському інституті за спеціальністю «Учитель природознавства та географії».

З 1954 р. до 2001 р. працювала вчителем, старшим вчителем географії Немиринецької середньої школи Ружинського району Житомирської області.

У 1973 р. закінчила Мелітопольський державний педагогічний університет за спеціальністю «Географія». З 2001 р. — пенсіонерка.

Нагороджена: медаллю «Ветеран труда», нагрудним знаком «Відмінник народної освіти», дипломами, грамотами та подяками від обласної та районної організацій освіти.

Діти: дочка — Гавва (Лобай) Людмила Миколаївна, 1955 р.народження, фармацевт-провізор у аптеці м. Васильків Київської області.

син — Гавва Олександр Миколайович, 1956 р. народження, доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри Національного університету харчових технологій (м. Київ).

дочка — Гавва (Закарлюка) Світлана Миколаївна, 1960 р. народження, електромеханік КРП на Придніпровській з/д, м. Кривий Ріг


Гавва Микола Данилович[ред.]

Гавва Микола Данилович народився 18 грудня 1929 р. в с. Пустоварівка, Сквирського району, Київської області.

У 1952 р. закінчив навчання в середній школі с. Пустоварівка.

1952—1954 рр. — навчання в Бердичівському державному учительському інституті за спеціальністю «Учитель фізики та математики».

З 1954 р. до 1992 р. працював вчителем математики Немиринецької середньої школи Ружинського району Житомирської області.

У 1959 р. закінчив Київський педагогічний інститут імені О. М. Горького за спеціальністю «Математика».

З 1971 р. до 1990 р. працював директором Немиринецької середньої школи. У 1976—1977 рр. був ініціатором та організатором створення нового ландшафтно-будівельного комплексу Немиринецької середньої школи. Комплекс включав двоповерхову будівлю школи, спортзал, котельню, теплиці, спортивні майданчики, фруктовий сад та інше.

Школа була одна із найкращих не тільки у Ружинському районі, але й у Житомирській області.

10 жовтня 1992 р. помер.

Нагороджений: медаллю «Ветеран труда», нагрудним знаком «Відмінник народної освіти», дипломами, грамотами та подяками від республіканської, обласної та районної організацій освіти.

Діти: дочка — Гавва (Лобай) Людмила Миколаївна, 1955 р.народження, фармацевт-провізор у аптеці м. Васильків Київської області.

син — Гавва Олександр Миколайович, 1956 р. народження, доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри Національного університету харчових технологій (м. Київ).

дочка — Гавва (Закарлюка) Світлана Миколаївна, 1960 р. народження, електромеханік КРП на Придніпровській з/д, м. Кривий Ріг

Гарбовська Лариса Іванівна[ред.]

Гарбовська Лариса Іванівна народилася у 1962 р. у Північному Казахстані. У 1979 р. закінчила Іжевську середню школу Вешньовського району Целіноградської області. З 1979 по 1982 р. працювала оператором інкубаційного цеху Іжевську птахофабрики. З 1982 по 1986 рік навчалася в Целіноградському педагогічному інституті імені С. Сейфуліна на філологічному факультеті. Після отримання диплому 1986—1987 навчальний рік відпрацювала за державним направленням у восьмирічну школу с. Мартинівка, Целіноградської області. А з 1984 року працює у Немиринецькій ЗОШ І-ІІІ ст. Вчителем російської мови та зарубіжної літератури. Педагогічний стаж — 30 років.

Життєве кредо: «Вас пам'ятають із-за правил, котрі Ви порушуєте».

Професійне кредо: « Наша робота — саме святе, що є в нас. Всі пишаються своїм ремеслом, якщо Господь називає роботу своєю, то людина тим більш повинна пишатися своїм ремеслом».

Герасимчук Тетяна Андріївна[ред.]

Герасимчук Т. А.

Герасимчук (Пилипенко) Тетяна Андріївна народилась 17.06.1962 р. в с. Немиринці.

Батьки: Пилипенко Валентина Семенівна — вчитель місцевої школи, Пилипенко Андрій Данилович.

Після закінчення Немиринецької школи навчалася в Житомирському державному педагогічному інституті імені І.Франка.

Здобувши педагогічну освіту за спеціальністю вчитель російської мови та літератури працювала викладачем в СПТУ № 1, м. Житомир, а згодом лаборантом і старшим лаборантом кафедри Житомирського педагогічного інституту.

В період 1992—1993 рр. та 1995—1996 рр. працювала вчителем початкових класів Немиринецької середньої школи. Після роботи в Немиринцях тривалий час служила в органах МВС України. Підполковник міліції.

Голюк Людмила Іванівна[ред.]

Голюк Л. І.

Голюк Людмила Іванівна народилася 24 червня 1956 року в місті Житомир.

В 1972 році закінчила 10 класів Зарудинецької середньої школи. З 1972 по 1974 рік працювала лаборантом Київського комбінату «Хімволокно».

В 1975 році поступила на природничий факультет Житомирського педінституту ім. І. Я. Франка за спеціальністю «біологія і хімія».

В 1980 році по закінченню інституту була направлена на роботу в Немиринецьку середню школу вчителем біології і хімії. В якій уже працює 38 років, 15 років із загального стажу працювала заступником директора з виховної роботи.

Голюк Людмила Іванівна за час роботи в школі має звання «старшого вчителя» та вчителя вищої категорії. Неодноразово була нагороджена обласними та районними грамотами.

Має чудову сім'ю, чоловіка та двоє дітей — дочку Ірину, яка закінчила Ірпінську налогову академію і працює в місті Києві. Син Микола закінчив Житомирський Європейський університет, працює в місті Києві за фахом

Городецький Олександр Пилипович[ред.]

Городецький Олександр Пилипович народився в 1898 році в с. Немиринці в сім'ї селян середняків. В 1908 році поступив до Немиринецької початкової школи, яку закінчив в 1911 році. Після цього поступив до Шпиченської учительської школи, в якій навчався до 1915 року. В 1915 році поступив у Вінницькі педагогічні курси. В 1921 році, закінчивши курси отримав направлення на роботу вчителем в село Степанки Погребищанського району. Через певний час був переведений на роботу вчителем в Немиринецьку школу в якій працював до 1929 року. З 1929 по 1932 працював вчителем в с. В.Чернявка Вчорайшенського району. В 1932—1933 роках працював вчителем в с. Вітовці Ружинського району. В період з 1933 по 1938 та з 1941 по 1943 роки працював шкільним інспектором Ружинського району. 28 листопада 1944 року арештований органами КДБ СРСР а 23 січня 1945 року засуджений воєнним трибуналом за ст.54-3 та 54-10 до 10 років ув'язнення. Помер 16.01.1948 р в місці позбавлення волі, в Кемеровській області, Сусловському відділенні колишнього Сиблага (на даний час Суслово, Маріінського району, Кемеровської обл.).

7 серпня 1991 року прокуратурою Житомирської області на підставі ст.1 Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» від17.04.1991 року, Городецький О. П. реабілітований посмертно.

Городецька Федора Григорівна[ред.]

Городецька Ф. Г.

Городецька (Максименко) Федора Григорівна[4] народилась 27 грудня 1902 року в с. Немиринці.

  • Батьки по соцстану — селяни середняки.
  • Батько: Максименко Григорій Данилович, службовець, весь час до 1914 року працював у Немиринецькому кредитовому товаристві, спочатку на посаді конторщика, а останні роки головою кредитового товариства. Під час імперіалістичної війни був мобілізований і загинув в 1916 році.
  • Мати: Максименко Марина Андріївна, займалася сільським господарством.

Після закінчення початкової шкли в 1914 році поступила в Білилівську вищепочаткову школу, в якій навчалася до 1918 року. В 1918 році перевелася в Немиринецьку учительську семинарію, яка через два роки була переведена в Круподеринці, Погребищанського району та переіменована в педшколу. В 1922 році закінчила Круподеринецьку педшколу.

В 1922 році одружилася з Городецьким Олександром Пилиповичем і до 1928 року займалася сільським господарством а також працювала на громадських роботах: членом культсекції сільради та жіноргом в с. Немиринці.

В 1928 році призначена завідувачем Черемуської початкової школи, в якій працювала до 1929 року. З 1929 по 1932 роки працювала учителем 1 — 4 кл. в с. В.Чернявка Вчорайшенського району.

З 1932 по 1933 роки працювала учителем в с. Вітовці (Роставиця), Ружинського району.

З 1933 по 1944 роки (дата написання автобіографії) працювала вчителем початкових класів Ружинської середньої школи. Під час німецької окупації працювала лише один місяць в 1941 році.

В 1942—1943 роках займалась домашнім господарством та приймала участь в польових роботах колгоспу «Новий мир». Останні роки, до пенсії, працювала вчителем початкових класів Немиринецької середньої школи.

Після виходу на пенсію переїхала до дітей в м. Тамбов, де і померла 8 травня 1983 р.

  • Чоловік: Городецький Олександр Пилипович (11.12.1898 — 16.01.1948).
  • Діти:
  1. Син, Городецький Анатолій Олександрович (01.10.1923 — 7.07.2002). Похований в Черкаській області.
  2. Донька, Мельник (Городецька) Галина Олександрівна (6.06.1926 — 30.03.1996). Похована в Тамбові.
  3. Донька, Соломатіна (Городецька) Лариса Олександрівна (29.06.1940 — 9.08.2014). Похована в Тамбові.

Гуральчук Наталя Олександрівна[ред.]

Гуральчук Н. О.

Гуральчук Наталя Олександрівна народилася 28 січня 1977 року в селі Немиринці Ружинського району.

Батьки: Мазур Олександр Васильович, Мазур Галина Миколаївна працювали в місцевому колгоспі.

Має 2 сестри Тетяну та Світлану.

У 1983 році пішла навчатися до 1 класу Немиринецької загальноосвітньої школи.

У 1994 році закінчила 11 класів даної школи. У цьому році пішла навчатися до Коростишівського педучилища . У 1998 році закінчила навчання за спеціальністю вчитель початкових класів і педагог — організатор.

З 2003 року працює вчителем початкових класів Немиринецької ЗОШ. За роки праці має грамоти районного відділу освіти. Одружена. Чоловік Гуральчук Олександр Миколайович.

Діти — Гуральчук Дмитро Олександрович студент Київського національного університету будівництва та архітектури, Гуральчук Роман Олександрович учень школи.

Дзядевич Тетяна Іванівна[ред.]

Дзядевич (Савченко) Тетяна Іванiвна

Дзядевич Тетяна Іванiвна народилася 7 липня 1982року в селі Немиринці, Ружинського району, Житомирської області.

В 1988 році пішла в перший клас Немиринецької ЗОШ. Згодом родина переїхала в с. Вереси, Житомирської області, там і закінчила одинадцять класів у 1999 році.

З 2000 року навчалася в Житомирському університеті імені І. Я. Франка, який закінчила в 2005 році за спеціальністю « Вчитель історії, української мови, літератури та зарубіжної літератури».

З вересня 2001 року працює в Немиринецькій ЗОШ І-ІІІ ст. На посаді вчитель історії та правознавства. Вчитель вищої категорії. Педагогічний стаж 16 років.

Педагогічне кредо: «Творчий пошук, відкритість, готовність зрозуміти учня». Життєве кредо: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чинять їм і Ви». Неодноразовий учасник конкурсу «Вчитель року», а роботи з історії учнів школи виставлялись на конкурс Малої академії наук на обласному рівні. Переможець районного, учасник обласного конкурсу в номінації «Правознавство» в 2014 році.

Одружена. Разом з чоловіком Дзядевичем Олександром Петровичем виховують трьох дітей.

Довбняк Алла Володимирівна[ред.]

Довбняк (Радзішевська) А. В.

Довбняк (Радзішевська) Алла Володимирівна народилась 20 липня 1944 р. в ст. Мілютинська, Мілютинського району, Ростовської області. Туди були евакуйовані батьки Алли Володимирівни під час війни.

Батьки — вчителі, після звільнення України від німецько-фашистських загарбників повернулися на довоєнне місце роботи. У двотижневому віці Аллу Володимирівну привезли в село Лука-Барське Вовковинецького району, Кам'янець–Подільської області (нині Барський район, Вінницька область)

1950—1960 рр. — навчалась в Лука-Барській середній школі.

Закінчивши школу з золотою медаллю вступила до Кам'янець-Подільського педагогічного інституту на фізико- математичний факультет за спеціальністю вчитель фізики.

В 1965 р. отримавши освіту педагога приїхала за направленням у Немиринецьку середню школу, на посаду вчителя фізики.

В 1989 р. обласне управління освіти затверджує Аллу Володимирівну заступником директора з навчальної частини Немиринецької ЗОШ.

У 2004 р. вийшла на заслужений відпочинок.

  • Нагороди:
  1. Медаль за трудову відзнаку, Указ Президії Верховної Ради СРСР від 20 серпня 1986 р.,
  2. Грамота Міністерства Освіти УРСР від 4 грудня 1979 р.
  3. Неодноразові грамоти районного та обласного відділів освіти.
  • Чоловік: Довбняк Сергій Сергійович (1941—2004) працював бригадиром будівельної бригади в колгоспі.
  • Діти:
  1. Донька, Довбняк Ірина Сергіївна 1968 р.н. — працює педагогом.
  2. Син, Довбняк Тарас Сергійович 1976 р.н. — працює інженером зв'язку на залізниці.


Дубик Микола Ілліч[ред.]

Дубик Микола Ілліч народився 19 грудня 1922 року в с. Немиринці, в селянській родині. В період з 1930 по 1941 рік навчався в Немиринецькій школі. Під час німецької окупації з 1941 по 5.01.1944року проживав на окупованій території в с. Немиринці. З 5 січня 1944 року по 20 серпня 1945 року служив у війську, приймав участь в бойових діях. За проявлені мужність та відвагу під час бойових дій Дубик М. І. нагороджений орденами «Красной звезды», «Орденом Славы 3 ст.», медалями: «За отвагу», «За боевые заслуги», «За освобождение Праги», «За победу над Германией …». Під час війни загинув його батько.

Після закінчення війни прийнятий на роботу в Немиринецьку школу на посаду вчителя фізичного виховання. В період з 1950 по 1953 рік навчався в Бердичівському педагогічному інституті. До виходу на пенсію працював вчителем Немиринецької школи.

Помер. Похований в с. Немиринці.

Дубик Неоніла Олександрівна[ред.]

Дубик Неоніла Олександрівна народилася 14 листопада 1934 року в с. Огіївка, Ружинського району. В 1952 р закінчила 10 класів Немиринецької середньої школи. В 1953 році поступила до Бердичівського вчительського інституту. В 1956 році закінчила навчання в інституті за спеціальністю вчитель природознавства та географії. В період з 1 вересня 1952 року по 15 жовтня 1953 року працювала старшою піонервожатою в Білилівській семирічній школі. З 15 жовтня 1953 року до виходу на пенсію працювала бібліотекарем Немиринецької середньої школи.

Разом з чоловіком, Дубиком Миколою Іллічем виховали двух дітей, сина Леоніда, та доньку Лесю.

Жебровський Август Павлович[ред.]

Жебровський А. П.

Жебровський Август Павлович[5] народився 1921 року в селі Немиринці, Ружинського району, Житомирської області в сім'ї селянина-бідняка. В цьому ж році батько Жебровський Павло Іванович, який працював секретарем комнезаму (комітету незаможних селян) був замучений білогвардійською бандою Трепки. Дитячі роки Август Павлович провів в сім'ї матері, в якій було семеро дітей. Сім'я займалася сільським господарством, а з 1929 року — в колгоспі. В 1929 — 36 роках навчався в місцевій семирічній школі, а в 1936 — 39 роках в Уманьському педагогічному технікумі. Після закінчення технікуму в 1939 — 41 роках працював вчителем математики в семирічних школах сіл Вербівки та Раставиці Ружинського району. З початку війни перебував на окупованій територіїї в с. Немиринці і працював в сільському господарстві. Після звільнення села від окупантів, з січня 1944 року по липень 1946 року служив у війську. Приймав участь у бойових діях за визволення міст: Кам'янець-Подільський, Тернопіль, Львів, Перемишль, Краків, Освенцім, Оломоуц, Прага. Був двічі поранений та контужений. Нагороджений «Орденом Славы 3 ст.», орденом «Красной звезды», орденом «Отечественной войны 1 ст», орденом «Богдана Хмельницького», медалями: «За освобождение Праги», «Жукова», «За победу над Германией», «Захиснику Вітчизни» та ін. Війну закінчив лейтенантом.

Після демобілізації в 1946 — 47 роках працював вчителем математики Немиринецької семирічної школи, а в 1947 — 50 роках — директором Раставицької семирічної школи, в 1950 — 52 роках — завучем і в 1952 — 57 роках — директором Зарудинецької середньої школи. В 1957 році за власним бажанням переведений в с. Немиринці, де працював вчителем математики до 1962 року. В 1962 році призначений на посаду завуча школи. На посаді завуча працював до 1982 року. З 1982 року по 1984 рік працював вчителем математики цієї школи. В 1984 році пішов на пенсію.

Освіта: В 1956 році закінчив заочно фізико-математичний факультет Бердичівського учительського інституту, а в 1960 році математичний факультет Житомирського педагогічного інституту.

Через 20 років після закінчення війни, разом з іншими ветеранами, Август Павлович приймав активну участь в листуванні та пошуку ветеранів «100 стрелковой дивизии». Мав зустрічі з ними в різних куточках СРСР протягом тривалого періоду. А в 1971 році, на 50 — річчя Августа Павловича, в Немиринці приїхали друзі — ветерани з Ростова, Воронежа, Ленінграда, Грозного. Серед ветеранів був командир полку, в складі якого воював Август Павлович, — Абазов Н. А. та начальник штабу — Кролєвец П.А. Разом з дружиною Август Павлович виховав чотирьох дітей: доньку Людмилу(Панченко) 1948 р.н., проживає в Клавдієво, Київської обл., синів Едуарда 1950 р.н., проживає в Києві, Святослава 1954 р.н. мешкає в с. Немиринці, Павла 1962 р.н., живе та працює в Одесі.

Помер Жебровський Август Павлович 29 вересня 2006 року в селі Немиринці де і похований.

Жебровська Юзефа Тихонівна[ред.]

Жебровська (Тобілевич) Юзефа Тихонівна народилася 27 жовтня 1926 року в с. Вільнопілля, Ружинського району, Житомирської області. Працювала секретарем, бібліотекарем в Раставицькій та Зарудинецькій школах, а згодом і лаборантом в Немиринецькій середній школі.

Разом з чоловіком Жебровським А. П. виховала четверо дітей. У великій родині Жебровських народилося шість внуків, дев'ять правнуків.

Померла Юзефа Тихонівна 14.06.2015 року в с. Немиринці де і похована.

Жуківська Людмила Іванівна[ред.]

Жуківська Л. І.

Жуківська Людмила Іванівна народилася 28 лютого 1977 р. В 1983 році пішла в перший клас Немиринецької ЗОШ І-ІІІ ст.

У 1994 році закінчила цю ж школу та вступила до Київського національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова на природничо-географічний факультет. В 2001 році отримала диплом за спеціальністю «вчитель географії».

З 2000 р. працює в Немиринецькій ЗОШ І-ІІІ ст. вчителем географії та економіки.

З 2004 р. працює на посаді заступника директора школи з навчально-виховної роботи. З 2013 року бере участь у педагогічному експерименті Всеукраїнського рівня по впровадженню курсу «Фінансової грамотності» в школах України.

В 2014 р. бере участь в педагогічному експерименті з географії на обласному рівні. Педагогічне кредо: " Учень- це не посудини, яку необхідно наповнити, а факел, який потрібно запалити. " Життєве кредо: «Все, що трапилося в житті, — на краще!». Вчитель вищої категорії. Має нагороди різного рівня. Жуківська Людмила Іванівна — переможець районного, учасник обласного конкурсу в номінації «Географія» в 2013 році.

Разом із чоловіком Маркітаном Володимиром Герасимовичем виховує двох доньок.

Зубов Василь Гнатович[ред.]

Зубов Василь Гнатович народився 25 квітня 1921 року в с. Немиринці Ружинського району Житомирської області.

Зубов В. Г.

Навчався в Немиринецькій середній школі з 1 по 10 клас.

Служив в Радянській армії. Під час Великої Вітчизняної війни нагороджений орденом « Красной звезды», медалями «За отвагу», «За боевые заслуги» та іншими.

З 1947 року навчався в Бердичівському Державному учительському інституті на фізико-математичному факультеті, який закінчив 1952 року.

Після закінчення навчання працював вчителем у Немиринецькій школі.

У період з 1956 по 1961 роки навчався у Київському педагогічному університеті, закінчивши навчання отримав направлення на роботу до Топорівської школи Ружинського району Житомирської області. У Топорівській школі починав свою педагогічну діяльність як вчитель фізики і математики, креслення і музики.

У подальшому працював завучем та директором школи. Організовував з учнями школи струнний оркестр, хор. У школі навіть була організована фотовиставка під назвою «Керівник струнного оркестру та хору — Зубов Василь Гнатович», про яку згадують по теперішній час.

Неодноразово нагороджувався грамотами з районної та обласної рад. Мав різні подяки за успішні навчання учнів школи.

Помер 25 серпня 1977 в с. Топори, де і був похований.

Ковальчук Наталія Сергіївна[ред.]

Ковальчук Наталія Сергіївна народилася24 грудня 1920 року в Ружині. Батьки до революції займалися сільським господарством, а з 1928 року — в колгоспі. З 1928 по 1938 рік навчалася в Ружинській школі. Після десяти років навчання в школі, з1938 по 1939 рік працювала завпедом Сахнівського дитячого будинку. З 1939 по 1940 рік — викладач української мови та літератури Степківської семирічної школи Андрушівського району. З 1940 по 1941 рік працювала завпедом та викладачем російської мови та літератури в Антопільській семирічній школі Андрушівського району. В період німецької окупаціїї проживала в Ружині. З січня 1944 року працювала вчителем. В період з 1948 по 1951 рік працювала завпедом та викладачем російської мови та літератури Огіївської семирічної школи. З вересня 1951 року працює викладачем української мови та літератури Немиринецької школи. В вересні 1944 року загинув на війні чоловік. Сина виховувала самостійно. Педагогічну освіту отримала в Житимирському педагогічному інституті в період з 1940 по 1951 рік з переривами в навчанні.

Копернік Ольга Петрівна[ред.]

Копернік (Марчук) Ольга Петрівна народилась 20.08.1940 року в с. Острівськ Зарічненського району Рівненської області в селянській сім'ї.

Батько, Марчук Петро Адамович (1900—1941рр), був головою сільської Ради, убитий німцями в рідному селі. Мати, Марчук Катерина Федосіївна (1905—1992 рр), працювала в колгоспі. Сама виховала чотирьох дітей.

Початкову освіту Ольга Петрівна здобула в рідному селі, семирічну — в с. Кухітська Воля, що знаходилось за 7 км від рідного села. Середню освіту здобула в с. Борова за 12 км від Острівська. Закінчивши школу в 1958 році, працювала лаборантом в школі с. Борова, а з 12.12.1958 року призначена старшою піонервожатою Новорічицької восьмирічної школи. З 1961 по 1966 роки навчалась в Рівненському педагогічному інституті на філологічному факультеті, відділ українська мова та література.

Свою педагогічну діяльність Ольга Петрівна розпочала в рідному селі в Острівській восьмирічній школі на посаді вчителя російської мови та літератури.

Чоловік, Копернік Валентин Васильович (1941—2005рр), навчався в Київському технологічному інституті і, закінчивши навчання, був призначений головним інженером на винзавод в с Немиринці Ружинського району Житомирської області.

З 1970 по 1975 рр Ольга Петрівна працювала вчителем російської мови та літератури в Немиринецькій середній школі.

В 1975 році, чоловіка Ольги Петрівни перевели головним технологом на Довжоцький спиртзавод Кам'янець-Подільського району Хмельницької області.

З 01.09.1975 року Ольга Петрівна працює вчителем російської мови та літератури в Острівчанській восьмирічній школі, а з 1976 працює вчителем російської мови та літератури в Колибаївській восьмирічній школі Кам'янець-Подільського району Хмельницької області.

24.09.1982 року згідно наказу по Кам'янець-Подільському райвно за успіхи, досягнуті в справі навчання та виховання молодого покоління, оголошено подяку. 09.06.1988 року нагороджена відзнакою «Відмінник народної освіти».

В 1989 році чоловіка призначено головним технологом на Лужанський спиртзавод Кіцманського району Чернівецької області. 28.08.1989 року Ольга Петрівна призначена на посаду вчителя російської мови та літератури в Лужанську середню школу, де пропрацювала до 1995 року, та звільнилась у зв'язку з виходом на пенсію.

За активну роботу по розвитку дитячих здібностей школярів та добросовісне відношення до своїх службових обов'язків наказом № 60 від 21.05.1990 року винесено подяку.

Разом з чоловіком виховали трьох дочок: Оксану, Світлану, Галину.

Лящук Костянтин Петрович[ред.]

Лящук Костянтин Петрович народився 3 жовтня 1941 року в с. Мала Чернявка в сім'ї колгоспників. В 1948 році пішов в перший клас Малочернявської семирічної школи. В 1950 році разом з родиною переїхав для подального проживання в с. Немиринці де і закінчив 10 класів Немиринецької школи в 1958 році. В 1959 році закінчив Львівську республіканську школу кіномеханіків. Після закінчення цієї школи працював кіномеханіком в с. Немиринці. з 1960 по 1963 рік служив в Радянській Армії. Після закінчення служби повернувся в село, працював кіномеханіком. В 1968 році знов був призваний на військову службу, яку закінчив в 1970 році і був звільнений у запас з посади командира взводу у званні лейтенант. Після війська повернувся в село де і працював тривалий час кіномеханіком а згодом і вчителем початкової військової підготовки. Помер. Похований в с. Немиринці.


Максименко Надія Павлівна[ред.]

Максименко Надія Павлівна народилася в с. Немиринці в 1944 роців сім'ї колгоспників. В 1963 році закінчила 11 класів Немиринецької середньої школи. В цьому ж році поступала до Житомирського педагогічного інституту, але не пройшла за конкурсом. За комсомольською путівкою, яка в той час широко застосовувалась, поїхала на будівництво в Харків. Працюючи на будівництві поступила на в Харківський університет на вечірнє відділення. Після третього курсу перевелася на заочну форму навчання. Закінчивши університет в 1970 році повернулася в Немиринці. Спочатку працювала в школі лаборантом, а з 1971 року вчителем української мови та літератури. В період з 1982 по 1988 рік працювала завучем Немиринецької школи, а з 1988 по 1992 рік знову вчителем.

Разом з чоловіком Паращуком П. П. виховали двох синів.

Померла в 1992 році.

Махиня Федір Гнатович[ред.]

Махиня Федір Гнатович народився 2 лютого 1912 року в Ружині. Був шостою дитиною в селянській родині. Після навчання в початковій та семирічних школах закінчив 8-місячні учительські курси при Бердичівській Окрнаросвіти в 1931 році. Навчаючись на курсах познайомився з Ратушнюк Зінаїдою Пилипівною (10.10.1912 — 17.09.1987), яка згодам стала його дружиною. Протягом 10 років працював на різних посадах в Погребищенському районі Вінницької області. В період з 1930 по 1931 рік був завідуючим початкової школи та вчителем 1– 4 класів в с. Бурківці. З 1931 по 1933 рік працював вчителем історії та географії в семирічній школі с. Старостинці. З 1933 по 1937 рік — директор та вчитель історії і географії школи с. Ліщинці. В 1937—1938 роках — вчитель історії в школі с. Ширмівка. З 1938 по 1939 рік — завідуючий районним відділом народної освіти. З 1939 року до початку війни — вчитель історії в с. Ширмівка. В період з 10.07.1941 р. по 25.12.1941 р. був мобілізований, приймав участь в бойових діях, отримав три важких пораненя та був комісований. З 25.12.1941 по 1.01.1944 рр. знаходився на окупованій території. З 15.08.1944 р. по 10.10.1945 р. знову був призваний на військову службу, яку закінчив молодшим лейтенантом. З 10.10.1945 по 15.08.1949 року — директор та вчитель історії і географії Голубівської семирічної школи Ружинського району. З 15.08.1949 по 20.08.1952 рік працював завучем та вчителем середньої школи Ружина. Починаючи з 1952 року тривалий час був директором та вчителем Немиринецької школи.

Освіта: Закінчив Київський педагогічний інститут в 1938 році.

Нагороди Махині Ф. Г.: «Орден Отечественной войни 2 ст», медали: «За трудовую доблесть», « За победу над Германией….», «За взятие Кенигсберга».

25.03.1941 р. Махині Ф. Г. присвоєно почесне звання «Заслужений Вчитель УРСР». Нагороду вручав особисто Калінін М. І. в Москві після закінчення війни.

Федір Гнатович разом з дружиною Зінаїдою Пилипівною народили та виховали шестеро дітей: Галину, Миколу, Нюру, Віталія, Нелю, Олександра. В родині 14 внуків та багато правнуків. Нащадки Федора Гнатовича мешкають в Укаїні, Росії, Прибалтиці, Болгарії та багатьох інших країнах світу.

Помер Махиня Федір Гнатович 17.06.1975 року, похований в Ружині.

Мовчан Валентина Анатоліївна[ред.]

Мовчан Валентина Анатоліївна народилася 23 лютого 1967 року в селі Дерганівка, в сім'ї колгоспників. В 1974 році пішла в перший клас Дерганівка ЗОШ І-ІІ ст., а 9-10 класи закінчила в Білилівській ЗОШ І-ІІІ ст. в 1984 році. Цього ж року і вступила на фізико-математичний факультет Житомирського педагогічного інституту, який закінчила у 1989 р. За збігом обставин, з 1989 року працювала вчителем фізики, хімії та біології в Дерганівсткій неповній середній школі. Працювала в цій школі завучем, а з 2003 р. по 2009 р. на посаді директора. В 2003—2004 роках працювала за сумісництвом в Немиринецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів вчителем математики. В 2009 році у зв'язку зі станом здоров'я, перейшла з посади директора Дерганівської неповної середньої школи на посаду вчителя математики Немиринецької школи, де і по цей час працює.

Разом із чоловіком виховали двох дітей. Син: Мовчан Микола Миколайович — кандидат фізико-математичних наук, працює в галузі новітніх технологій. Донька: Мовчан Марія Миколаївна — програміст.

Мялковський Володимир Михайлович[ред.]

Мялковський Володимир Михайлович ріс без батьків, був сиротою, виховувався в інтернаті. Після закінчення інтернату навчався у Бердичівському вчительському інституті. Закінчивши інститут за спеціальністю вчитель біології був направлений на роботу в школу в с. Огіївка, Ружинського району, а згодом переведений вчителем в Немиринецьку середню школу. В Немиринецькій школі Володимир Михайлович працював вчителем ботаніки та біології до виходу на пенсію.

Володимир Михайлович разом з дружиною Надією Семенівною виховали трьох дітей: сина Валерія, 1950 р.н., був військовим, проживає в Києві, сина Аліма, загинув в Білорусії, доньку Марію, проживає в Донецькій області на тимчасово окупованій території.

Помер, похований в Княжиках.

Нікітенко Марія Семенівна[ред.]

Нікітенко Марія Семенівна народилася 30 березня 1923 року в с. Немиринці. Закінчивши сім класів Немиринецької школи поступила на навчання до Білоцерківського педагогічного училища. Після закінчення училища повернулася в Немиринецьку школу і була призначена на посаду вчителя початкових класів. Все життя пропрацювала в Немиринецькій школі. В 1981 році у віці 58 років пішла на пенсію.

Померла в 2006 році. Похована в Немиринцях.

Файл:Орфанова (Довбняк) І.С.jpg
Орфанова (Довбняк) І. С.

Орфанова (Довбняк) Ірина Сергіївна[ред.]

Орфанова (Довбняк) Ірина Сергіївна народилася 25 травня 1968 року в с. Немиринці. Мама — Довбняк (Радзішевська А. В.), вчитель Немиринецької школи, батько — Довбняк С. С. бригадир будівельної бригади. В 1985 році після закінчення десятого класу поступила до Коростишівського педагогічного училища. Закінчивши училище за спеціальністю вчитель молодших класі в 1987 році повернулася в село та почала трудову педагогічну діяльність в Немиринецькій школі. Працюючи в школі, поступила до Житомирського педагогічного інституту, який закінчила в 1992 році. В 1996 році одружилася, та переїхала в м. Житомир. В Житомирі працює вихователем в центрі розвитку дитини № 5. В 1996 році одружилася з Орфановим А. Б. В родині виховується донька Олена, 1997 року народження.

Паращук Світлана Миколаївна[ред.]

Паращук (Ткачук) Світлана Миколаївна народилася 12 травня 1963 року в с. Немиринці.

Батько Ткачук Микола Григорович — вчитель Немиринецької школи. Мати Ткачук Тетяна Олександрівна — колгоспниця. З 1971 року по 1980 року навчалася в Немиринецькій середній школі. З 1980 року по 1982 рік працювала лаборантом Жашківського молокозаводу.

З 1982 року по 1983 рік навчалася у Білоцерківському технічному училищі. З 1983 по 1994 рік працювала на Вінницькому заводі радіотехнічної апаратури монтажником радіоелектронної апаратури.

У 2006 році прийнята на роботу бібліотекарем Немиринецької ЗОШ I- ІІІст.

Одружена з Паращук Петром Петровичем 1951 р.н. Має сина Артема 1995 р.н. — студент ВУЗу

Пилипенко Валентина Семенівна[ред.]

Пилипенко Валентина Семенівна народилась в с. Немиринці 22 грудня 1931 року. В три роки залишилась без матері Тимошук Марії Іванівни (1911—1935рр) та була найстаршою дитиною в подальшій сім'ї.

Пилипенко В. С.

Сестра — Ткачук Галина Семенівна (05.10.1935 — 09.06.2007рр), брати: Ткачук Василь Семенович (4.9.1937 — 18.2.1995рр), Ткачук Володимир Семенович, (1939 р.н.). Батько — Ткачук Семен Наумович (1903—1976рр), повернувшись з пораненнями з війни, працював у Немиринецькій школі військруком, потім-головним бухгалтером Немиринецького спиртзаводу та колгоспу в с. Немиринці.

В 1941 р. в родинному помешканні Ткачуків «квартирували» німецькі загарбники. В 1952 р. Валентина Семенівна закінчила Немиринецьку середню школу та поступила до Житомирського педагогічного інситуту на факультет німецька мова. В 1956 р. після закінчення навчання, її направили на роботу в с. Педоси, Погребищанського району, Вінницької області. В 1955 р. одружилась з Пилипенком Андрієм Даниловичем, своїм однокласником.

З 1958 по 1992рр — працювала вчителем німецької мови Немиринецької середньої школи. Неодноразово була класним керівником. Додатково навчала дітей образотворчому мистецтву, навикам швейної та кондитерської майстерності.

Очолювала Ружинське районне методичне об"єднання вчителів іноземних мов. Неодноразово показувала зразки проведення уроків німецької мови для вчителів району та області.

За свою віддану працю нагороджена державним Знаком УРСР «Відмінник ОСВІТИ».

Любила життя, роботу, дітей. Разом з чоловіком виховала двох дітей: сина Сергія (1957—2018), та доньку- Тетяну (1962 р.н.). Син був офіцером Збройних Сил, а донька офіцер МВС.

Пилипенко Валентина Семенівна залишила спогади, щоденники та добру пам'ять учнів. Відійшла у вічність 20.09.2008 року. Похована в рідному селі, в Немиринцях. Чоловік- Пилипенко Андрій Данилович, (24.04.1931 — 28.10.2014рр), працював в колгоспі на посадах від вагаря до заступника голови колгоспу, інструктором Ружинського райкому партії, землевпорядником Немиринецької сільської ради. Похований в Немиринцях. Донька, Пилипенко Наталія Андріївна, (29.04.1959-01.06.1960рр), трагічно загинула. Похована в Немиринцях.

Поліщук Іван Карпович[ред.]

Поліщук Іван Карпович народився 12.03.1925 року в с. Немиринці. В період з 1933 по 1943 роки проживав в м. Дніпродзержинськ де в 1940 році закінчив семирічну школу. В 1943 році призваний в Армію. Приймав участь в бойових діях, був двічі поранений. Нагороджений медаллю «За отвагу»та «Орденом Отечественной войни 2 ст.». З 1950 по 1964 рік працював на Немиринецькому спиртзаводі. Протягом 1960—1964 років завідував сільським клубом та одночасно навчався в Житомирському культурно-просвітному училищі за спеціальністю хормейстер-баяніст. Після закінчення училища тривалий час працював вчителем музики та співів Немиринецької школи.

Разом з дружиною Любов'ю Петрівною виховали трьох дітей: сина Олександра — 1951 р.н., доньку Людмилу — 1954 р.н., сина Анатолія — 1961 р.н.


Поліщук Любов Петрівна[ред.]

Поліщук (Петричук) Любов Петрівна народилася 20 грудня 1925 року в селі Сьомаки Бердичівського району, Житомирської області, в сім'ї селян середняків. В 1941 році закінчила сім класів Гальчинецької середньої школи. В роки війни, під час німецької окупації працювала на різних сільськогосподарських роботах в свому селі. В 1944 році поступила в Бердичівське педагогічне училище і закінчила його в 1947 році. Отримавши педагогічну освіту була направлена на роботу в Немиринецьку школу вчителем початкових класів. На цій посаді працювала до виходу на пенсію.

Разом з чоловіком Поліщуком Іваном Карповичем виховали трьох дітей.

Померла. Похована в с. Немиринці.

Рачук (Мельник) Галина Макарівна[ред.]

Рачук (Мельник) Галина Макарівна народилася 14 лютого 1928 р. в селі Немиринці, в селянській родині. На дитячі роки припали важкі часи німецько-фашистської окупації. Мала неабиякий потяг до знань, та щоб здобути середню освіту, одна з села два роки ходила в середню школу в с. Білилівка. У 1947 році вступила до Вінницького державного педагогічного інституту на історичний факультет. Закінчила навчання в 1951 році з відзнакою. Цього ж року вийшла заміж за Рачука Івана Фадейовича, що спонукало до відмови від продовження наукової діяльності в інституті.

Свою педагогічну діяльність розпочала в с. Ширмівка, разом з чоловіком в 1951 році та працювала до вересня 1955 року. З 1955 року до виходу на пенсію, працювала вчителем історії та суспільствознавства в с. Немиринці. Активно займалася краєзнавчими та історичними пошуковими роботами (історія села, комсомольської організації тощо). Довгі роки була керівником позакласної роботи в школі, організовувала тематичні вечори, які були присвячені актуальним проблемам школи, села, країни. Користувалась заслуженим авторитетом серед колег, учнів, мешканців села та випускників школи.

Пішла з життя 14 жовтня 1997 року. Похована в с. Немиринці.

Рачук Іван Фадейович[ред.]

Рачук Іван Фадейович народився 24 травня 1925 року в с. Немиринці в селянській родині. Навчання в школі було перервано німецько-фашистською окупацією. Після визволення рідного села (31 грудня 1943 року), вже в січні 1944 був призваний до лав Радянської Армії. З січня по червень 1944 року проходив службу (навчання) солдатом 999 стрілкового полку Горківського військового округу. На фронті з червня 1944 року — солдат 65 Гвардійської дивізії, другого Прибалтійського фронту.

При визволенні міста Опочка отримав важке поранення, та з серпня 1944 року по лютий 1945 року перебував на лікуванні в госпіталі № 3467. Переніс 4 важкі операції та був непридатним до стройової служби, але не захотів бути інвалідом в 20 років (порвав довідку) та продовжив перебування в армії. З лютого по квітень 1945 року був курсантом 42 танкового полку в Володимирівській області. Надалі проходив службу командиром гармати в 555-му окремому самохідному дивізіоні, який знаходився на дислокації в Німеччині, до жовтня 1947 року. Потім, до березня 1948 року, проходив службу командиром самохідної установки 345 стрілкового полку в Німеччині. Надалі працював слюсарем-демонтажником в військовій частині 75196 в місті Йохангеоргенштадт. У запас був звільнений в червні 1950 року. Мав бойові нагороди — три медалі за відвагу.

Перебування в Німеччині (більше п'яти років) вплинуло на вибір майбутньої професії. З 1950 по 1953 роки, навчався в Житомирському державному трьохрічному інституті іноземних мов (німецька мова). Продовжив навчання в Київському державному педагогічному інституті іноземних мов, який закінчив у 1956 році. Педагогічну роботу розпочав з 1951 року в с. Ширмівка, Погребищенського р-ну, Вінницької області та працював до вересня 1955 року вчителем німецької мови. З вересня 1955 по лютий 1965 року працював учителем німецької мови в с. Немиринці. З 1965 року по 1972 рік — директором Немиринецької середньої школи. Надалі, до виходу на пенсію, працював учителем німецької мови.

Помер 14 вересня 2003 року. Похований в с. Немиринці.

Дружина: Рачук (Мельник) Галина Макарівна — учитель історії Немиринецької середньої школи.

Діти:

1) Рачук Олександр Іванович — 1952 року народження — кандидат економічних наук, працює та проживає в м. Києві.

2) Вознищик Таїсія Іванівна — 1954 року народження — працювала заступником начальника управління статистики в м. Києві та Київській області. Нагороджена Орденом Княгині Ольги ІІІ ступеня. проживає в м. Києві.

3) Рачук Володимир Іванович — 1962 року народження — закінчив школу із золотою медаллю, інститут — з відзнакою. Працює та проживає в м. Києві.

Рибак Галина Іванівна[ред.]

Рибак (Левченко) Галина Іванівна народилася 10.03.1928 року в с. Немиринці. Після закінчення Немиринецької школи працювала в Немиринецькій школі піонервожатою а згодом і бібліотекарем. Через певний час вступила до Житомирського педагогічного інституту на факультет українська мова та література. Після закінчення інституту весь час працювала в Немиринецькій школі вчителем української і російської мови та літератури. Вийшла на пенсію маючи 45 років педагогічного стажу.

Разом з чоловіком Рибаком К. С. виховали двух синів.

Померла в 2015 році.

Рибак Костянтин Спиридонович[ред.]

Рибак Костянтин Спиридонович народився 2.05.1922 року в с. Царівка, нині Вільнопілля. Там же закінчив шлолу. В 1940 році був призваний до армії. Служив на посаді начальника радіостанції. Учасник війни. В 1943 році отримав важке пораненя після чого був звільнений зі служби. Звільнившись, отримав направлення на роботу в Немиринецьку школу. Працюючи в школі всупив до Бердичівського педагогічного інституту. Після закінчення інституту працював вчителем в Немиринецькій школі до виходу на пенсію в 1983 році.

Помер в 2012 році.

Сіра Наталія Олександрівна[ред.]

Сіра Н. О.

Сіра Наталія Олександрівна народилася 28 жовтня 1958 року мальовничому невеличкому поліському селі Красногірка, Коростенського району Житомирської області.

У 1976 році, після закінчення Ушомирської середньої школи, вступила до Житомирського педінституту імені. І. Я. Франка на факультет підготовки вчителів початкових класів.

Закінчивши інститут у 1980 році, Наталія Олександрівна отримала направлення на роботу в Озерянківську восьмирічну школу Житомирського району вчителем початкових класів.

Після Одруження з Сірим Володимиром Олексійовичем Наталія Олександрівна у 1982 році переїхала жити в селі Немиринці.

З 1983 року працє в Немиринецькій ЗОШ вчителем початкових класів. Сіра Наталія Олександрівна — переможець шкільного, учасник районного конкурсу в номінації «Початкові класи» в 2007 році.

За добросовісну роботу нагороджена грамотами різного рівня.

Ткачук Микола Григорович[ред.]

Ткачук М. Г.

Ткачук Микола Григорович народився 3 січня 1931 року в с. Немиринці у сімї селянина.

Батько — Ткачук Григор Наумович (1898р — 1973р) працював на бухгалтерських роботах — в сільській раді, Немиринецькій школі.

Мати — Ткачук Текля Панасівна (1906р -1990р) — колгоспниця. В 1941 році пішов до 1 класу Немиринецької школи.

В 1948 році закінчив школу (7 років навчання) . Восени 1948 року поступив в Бердичівське технічне училище № 2. В 1950 році закінчив училище за спеціальністю модельник по дереву.

З 1950 по 1952 роках працював на заводі «Прогрес» у місті Бердичів за спеціальністю модельник по дереву. В 1952 році призивався до лав Радянської Армії. В 1955 році був мобілізований.

В 1956 році був призначений в Немиринецьку школу вчителем технічної праці . В 1958 році одружився з Ткачук Тетяною Олександрівною . З 1956 року по 1992 рік працював в Немиринецькій школі вчителем трудового навчання. Має неодноразові подяки, грамоти.

Діти: Ткачук Анатолій Миколайович 1959 р.н. — інженер-програміст. Ткачук (Паращук) Світлана Миколаївна 1963 р.н. — бібліотекар Немиринецької ЗОШ І-ІІІст. Ткачук (Ящук) Таїса Миколаївна 1969 р.н. — кондитер.

Ткачук Марія Тимофіївна[ред.]

Ткачук М. Т.

Ткачук Марія Тимофіївна народилася 7 лютого 1921р в с. Немиринці.

Батьки по соціальному стану — селяни. Батько — Ткачук Тимофій Корнійович, мати — Ткачук Серафима Семенівна.

Після закінчення 8-ми класів немиренецької школи Марія Тимофіївна поступила в уманське педагогічне училище, яке закінчила в 1940 р. Та отримала направлення на роботу в c Забір'я, Київської обл. Роки війни 1941—1945 рр. провела в с. Немиринці. Після війни продовжувала працювати по направленню в Київській області. . Через декілька років переїхала працювати в Немиренецьку школу, спочатку вчителем молодших класів а згодом вчителем української мови і літератури. Заочно закінчила Житомирський педагогічний інститут ім. І.Франка.

Після виходу на пенсію, продовжувала працювати в Немиренецькій середній школі.

Померла — 31.01.2003 р.

Син — Деренівський Василь Михайлович 1953 р.н. мешкає в Києві, працює в Державній акціонерній холдинговій компанії «Артем».

Ткачук (Савченко) Надія Антонівна[ред.]

Tкачук Н. А.

Ткачук Надія Антонівна народилася 30 березня 1943 року в родині Антона та Антоніни Савченків.

Мама працювала у городній ланці, тато — столяром на заводі. Зростала Надія слухняною та працьовитою. Закінчивши Немиринецьку десятирічку із срібною медаллю, Надія вступає до Хмельницького педагогічного училища. Навчатись дуже подобалось — різні методики, прийоми, вправи, цікава література. Так збігли три щасливі роки навчання Надії, після яких дівчину направили працювати в село Плужне Ізяславського району Хмельницької області влітку 1963 року. А в 1966 році Надія Антонівна повернулась до рідного села. Разом з Ткачуком Володимиром Семеновичем одружились і створили чудову родину.

В сім'ї народилося четверо дітей: Людмила, Сергій, Оксана та Наталія. І власним дітям Надія Антонівна змогла дати гідне виховання. Навчила любити життя, поважати людей, заповідала любити працю, бути чесними. Таке було її життєве кредо.

З 1966 року Надія Антонівна розпочинає працювати в Немиринецькій школі вчителем початкових класів. Майже півстоліття день у день, знайомою стежиною Надія Антонівна поспішала до своїх маленьких дітей, улюблених учнів на уроки. З ними вона знайомилась, любила, навчала, вкладала у кожного з них частину свого серця і випускала у широкий світ.

За плідну працю Надія Антонівна нагороджена грамотами та нагородами різного ступеня. Її педагогічною стежиною пішла донька Оксана, яка продовжує мамині традиції, працюючи учителем початкових класів у Немиринецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів.

30 серпня 2016 року Ткачук Надія Антонівна пішла у вічність. Але про неї залишилась світла пам'ять в серцях її учнів, колег, жителів села.

Ткачук Оксана Володимирівна[ред.]

Ткачук О. В.

Ткачук Оксана Володимирівна народилась 12 червня 1975 року в Немиринцях, в сім'ї Володимира та Надії Ткачуків.

Тато працював головою сільської ради, а мама — вчителем початкових класів у Немиринецькій школі .

З дитинства Оксана мріяла стати вчителем, як мама. В 1992 році, закінчивши школу із срібною медаллю, вступає до Житомирського державного педагогічного інституту ім. І. Я. Франка, де отримала спеціальність вчитель початкових класів середньої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів.

В 1996 році була призначена вчителем початкових класів у Немиринецьку школу. Пропрацювавши в рідній школі чотири роки, була відзначена грамотою ввідділу освіти Ружинської райдержадміністрації.

З 2000 року працювала в місті Хмельницькому у спеціалізованій загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 6 з поглибленим вивченням німецької мови з 1-го класу. Брала участь у різних художньо- естетичних заходах, виставках, конференціях. За що була відзначена грамотою управління освіти виконавчого комітету Хмельницької міської Ради. Але життя несподівано внесло свої корективи.

В 2009 році Оксана Володимирівна повернулась до рідного села, бо батьки вже похилого віку і потребували уваги, і ще народився синочок Дмитрик. З 2012 року працює в Немиринецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів вчителем початкових класів.

Життєве кредо Оксани Володимирівни: «Бути компетентною, успішною і незалежною».


Хабчук-Березюк Ольга Ільківна[ред.]

Хабчук-Березюк Ольга Ільківна народилася в 1946 році в с. Високе, Черняхівського району, Житомирської області в багатодітній родині, в якій народилося десять дітей, з яких шестеро загинули під час голодомору. Після закінчення середньої школи Ольга Ільківна вступила на навчання до Львівського державного університету імені І.Франка, в якому навчалася з 1964 по 1969 рік. Отримавши педагогічну освіту за спеціальністю українська мова та література була направлена на роботу в Немиринецьку середню школу. Під час навчання в університеті познайомилася з Березюком Іваном Теодоровичем — студентом політехнічного інституту, і з яким одружилася в 1969 році. Пропрацювавши в Немиринцях два роки, Ольга Ільківна переїздить до чоловіка в с. Залужжя, Яворівського району, Львівської області. 31 серпня 1971 року в родині народився син Юрій. В березні 1972 року, під час епідемії грипу, маленький Юра захворів і потрапив з мамою в лікарню в м. Житомирі. В лікарні починає хворіти і мама — Ольга Ільківна. Їй зробили укол антибіотика, не перевіривши попередньо реакцію організму на ці ліки, і через добу після прийому ліків Ольга Ільківна помирає, залишивши шестимісячну дитинку. В подальшому Юру виховував батько — Іван Теодорович с своєю мамою Розалією Даналівною. Юрій виріс, отримав вищу освіту за спеціальністю — архітектор, але реалізував себе як художник. Він автор багатьох картин, росписів храмів. Помер від запалення легенів 14.09.2015 року.

За дослідженням чоловіка Ольги Ільківни — Івана Теодоровича, число 14 носить ознаки фатальності для їхньої родини, так 14.07.1971 року помер батько Ольги Ільківни. Через 14 днів народився син Юрій. 14 березня померла Ольга Ільківна, сину Юрію на той час було шість місяців і 14 днів. 14 квітні померла дружина брата Ольги Ільківни, 14 вересня помер син Юрій, проживши 44 роки та 14 днів.

Чоловік Ольги Ільківни, Іван Теодорович живе у Львові.

Шишко Валентина Володимирівна[ред.]

Шишко (Нікітенко) Валентина Володимирівна народилася 2 листопада 1939 року в селі Юшківці, Оратівського району, Вінницької облаті, в родині вчителів. Батько загинув на війні в 1943 році, а маму в цьому ж році звірські замучили фашисти. Валентина Володимирівна залишилася на вихованні у бабусі по маминій лінії Стовбур Домахи Леонтіївни, 1894 року народження. На долю бабусі теж випало багато горя. На війні загинули всі п'ять її синів, а доньку звірські замучили фашисти. В період з 1947 по 1957 рік Валентина Володимирівна навчалася в середній школі, а після її закінчення поступила до Житомирського медичного училища. Піся закінчення медичного училища 1959 році отримала направлення на роботу фельдшером в село Немиринці, де працювала до виходу на пенсію. Протягом тривалого часу працюючи в фельдшерсько-акушерському пункті села Немиринець, навчала та керувала роботою шкільних санітарних дружин та санітарних постів, які неодноразово були переможцями районних змагань. Валентина Володимирівна разом з чоловіком Нікітенком Василем Харитоновичем виховала двох дітей, сина Вадима , 1963 р.н. та доньку Галину, 1968 р.н.

Шкитюк Євгенія Миколаївна[ред.]

Шкитюк(Савченко) Є. М.

Шкитюк (Савченко) Євгенія Миколаївна народилась 9 серпня 1945 року в селі Немиринці.

В 1963р, після закінчення Немиринецької середньої школи почала трудову діяльність в школі на посаді лаборанта.

Протягом 1965—1971 рр. навчалася в Житомирському педагогічному інституті на фізико-математичному факультеті за спеціальністю математика.

В період з 1969 р. по 2009 р. працювала вчителем математики Немиринецької школи.

З 1991 по 1994 рр. працювала директором Немиринецької середньої школи.

З 2009 р. після 46 років педагогічної діяльності в Немиринецькій середній школі вийшла на пенсію.

  • Батько: Савченко Микола Григорович (1915—1975), працював на місцевому спиртовому заводі.
  • Мати: Драч Ольга Юхимівна (1922—1972), працювала в місцевому колгоспі.
  • Чоловік: Шкитюк Василь Васильович (14.04.1940 — 22.12.2005), за освітою інженер-електрик. Працював на різних посадах в місцевих підприємствах. Протягом 1971—1975 рр. був головою сільської ради.
  • Діти:
  1. Син, Шкитюк Валентин Васильович, 1965 р.н. працює керівником в аграрному секторі.
  2. Донька, Гончар (Шкитюк) Світлана Василівна, 1975 р.н. спеціаліст в економічній сфері.

Учні школи[ред.]

Кількість учнів школи в різні періоди[ред.]

2017—2018 р. — 125

2016—2017 р. — 124

Випускники школи 1960 року через 50 років після закінчення школи. Травень 2010 р.

2015—2016 р. — 125

2014—2015 р. — 132

2013—2014 р. — 127

2012—2013 р. — 113

2011—2012 р. — 110

2010—2011 р. — 114

2009—2010 р. — 115

2008—2009 р. — 120

2007—2008 р. — 122

2006—2007 р. — 130

2005—2006 р. — 127

2004—2005 р. — 128

Випускники школи 1970 року через 40 років після закінчення школи. Травень 2010 р.

2003—2004 р. — 130

2002—2003 р. — 132

2001—2002 р. — 149

2000—2001 р. — 154

1997—1998 р. — 158

1993—1994 р. — 170

1990—1991 р. — 196

1986—1987 р. — 232

1979—1980 р. — 340

1976—1977 р. — 365

1952—1953 р. — 590

1949—1950 р. — 509

1944—1945 р. — 301

1934—1935 р. — 356

1927—1928 р. — 137

1924—1925 р. — 149

1921—1922 р. — 105

1896—1897 р. — 62

1895—1896 р. — 60

1894—1895 р. — 53

Медалісти школи[ред.]

Золота медаль

2013 р. — Черниченко Мирослава Володимирівна

2012 р. — Гуральчук Наталія Вікторівна

2006 р. — Голюк Тетяна Анатоліївна, Давидчук Дмитро Сергійович

2005 р. — Голюк Лариса Анатоліївна, Голюк Ірина Вікторівна, Козачук Мирослава Олегівна, Ременюк Тетяна Петрівна

2004 р. — Давидчук Анатолій Сергійович

2002 р. — Грабчак Олена Олексіївна, Савченко Оксана Іванівна, Юхимчук Ірина Миколаївна

2001 р. — Гуральчук Олена Миколаївна

1995 р. — Кащук Наталія Олександрівна, Маркітан Галина Григорівна

1994 р. — Давидчук Галина Миколаївна, Лиса Наталія Миколаївна, Ткачук Наталія Володимирівна

1993 р. — Гриб Олександр Іванович

1983 р. — Ткачук Володимир Сергійович

1982 р. — Шкитюк Валентин Васильович, Котлова Людмила Степанівна

1979 р. — Пилипенко Тетяна Андріївна, Ткачук Лариса Сергіївна, Рачук Володимир Іванович

1978 р. — Дроботюк Людмила Миколаївна

1961 р. — Дяк Євгенія Миколаївна

1960 р — Дійничко Раїса Миколаївна

1956 р. — Купчук Олена Михайлівна

Срібна медаль

2007 р. — Голюк Олена Олександрівна

2001 р. Баланенко Наталія Іванівна

2000 р. — Голюк Микола Вікторович

1998 р. — Сіра Тетяна Володимирівна

1996 р. — Москалюк Наталія Миколаївна, Пилипончик Оксана Леонідівна

1992 р. — Ткачук Оксана Володимирівна, Ткачук Надія Миколаївна, Бута Наталія Михайлівна

1991 р. — Лиса Тетяна Миколаївна, Шкитюк Світлана Василівна, Ратинська Галина Вікторівна, Дроботюк Тетяна Олександрівна

1990 р. — Лобай Людмила Петрівна, Волик Валентина Володимирівна

1988 р. — Давидчук Наталя Миколаївна

1966 р. — Жебровська Людмила Августівна

1961 р. — Савченко Надія Антонівна

1960 р. — Грановська Леоніда Василівна, Жебрівський Станіслав Феліксович, Синюк Іван Миколайович, Темченко Іван Михайлович, Любарець Антоніна Дмитрівна

1959 р. — Лиса Раїса Філімонівна, Патлайчук Микола Іванович,

1956 р. — Ткачук Микола Оникійович, Родіна Людмила Михайлівна, Даниленко Володимир Андрійович

1954 р. — Махиня Віталій Федоровач, Головенко Маргарита Юріївна

Жителі с. Немиринці, учасники АТО (російсько-української війни)[ред.]

Анікальчук Сергій Анатолійович[ред.]

Народився 20 вересня 1982 року в селі Немиринці, Ружинського району, Житомирської області. З 1988 по 1999 рік навчався в Немиринецькій ЗОШ І- ІІІ ступенів.

У 1999 році вступив до Житомирського політехнічного училища № 15 за спеціальністю «газоелектрозварювальник». В 2001році був призваний на службу до лав Української армії. З 2006 року по теперішній час живе і працює в Києві. Одружений, має доньку.

20 березня 2014 року був призваний на військову службу до 26 протитанкової Бердичівської бригади. У червні 2014 року був учасником бойових дій, зокрема захищав місто Луганськ, селище Весела Гора. 09.03.2015року був демобілізований.

Нагороджений медаллю «Учасник АТО».


Бенца Степан Іванович[ред.]

Народився 27 липня 1990 року в селі Немиринці, Ружинського району, Житомирської області. З 1996 по 2007 рік навчався в Немиринецькій ЗОШ І- ІІІ ступенів.

Після закінчення 11 школи вступив до Житомирського ПТУ № 15, де здобув освіту механіка-водія. Після закінчення навчання був призваний на службу до Збройних Сил України. Службу проходив в місті Івано-Франківськ, в/ч 1241. Після служби, Степан одружився і з родиною живе та працює в рідному селі. Разом з дружиною виховують трьох дітей.

У березні 2014 року був призваний на військову службу до 26 протитанкової Бердичівської бригади. Після 14 днів навчання Степана відправили в Миколаївську область на полігон «Широкий лан». Після перепідготовки всіх передислокували під Коблево, захищати рубежі України від наступу з моря. 7 липня був відправлений в Донецьку область. В зоні АТО брав участь у боях під Амбросієвкою, Савур-могилою, Шахтарськом.

09.03.2015року був демобілізований.


Вітюк Олександр Леонідович[ред.]

Олександр Вітюк народився 07 травня 1979 року в сім'ї, де виховувалось разом з ним три сини.

З 1985 Сашка було зараховано учнем першого класу Немиринецької ЗОШ І-ІІІ ступенів. Олександр був дисциплінованим, допитливим, слухняним хлопцем. Мав гарні результати у навчанні.

Після закінчення школи продовжив навчання в Київському індустріальному технікумі, згодом в Житомирському ПТУ № 15. Навесні 2000 року був призваний до Збройних сил України. Служив в Одеській області, місті Котовську. Восени 2000 року був переведений до військової частини на Київщині. У 2001 році був звільнений у запас у званні старший сержант. Після служби в армії повернувся в рідне село, а пізніше знайшов роботу в столиці.

Одружений, має доньку. Гарний батько, сім'янин.

17 березня 2014 року був мобілізований в Білоцерківську бригаду на посаду водій електрик медичної роти. 8 квітня був відправлений в Донецьку область. Був учасником бойових дій біля Сонцевого, Амвросіївки, Краснопартизанська. Свою службу закінчив під Волновахою. Демобілізований 20 березня 2015 року. Нагороджений медаллю «Учасник АТО»


Герасимчук Валерій Вікторович[ред.]

Народився 19 лютого 1985 року в селі Немиринці, Ружинського району, Житомирської області. З 1992 по 2003 рік навчався в Немиринецькій ЗОШ І- ІІІ ступенів.

З 2003 по 2006 рік студент Житомирського Державного агроекологічного університету. З 2006 по 2007 рік служив в Збройних Силах України в місті Житомирі. З 2007 по 2009 рік — служив в муніципальній міліції.

З початку 2015 року — учасник війни в Донецькій області. Валерій — гвардії старший солдат 93 окремої механізованої бригади. Брав участь у забезпеченні проведення антитерористичної операції, захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України (с. Піски, Водяне, Тоненьке, Новоселівка).

29.02.2016 року був демобілізований. Нагороджений нагрудним знаком «Гвардійця».


Годлевський Василь Адамович[ред.]

Народився 02.11.93 року в селі Мокляки, Ємільчинського р-ну, Житомирської області.

В 2001 році пішов до першого класу Мокляківської ЗОШ І-ІІ ступенів, а у 2005 році до 5 класу Немиринецької ЗОШ І-ІІІ ступенів. У 2011 році закінчив 11 класів Немиринецької школи. З 2011 року навчався в Житомирському професійному училищі № 15, де здобув професію електрогазозварювальника та водія категорії С.

9 жовтня 2012 році був призваний на військову службу. Служив у місті Стрій Львівської області, в/ч 2847 на посаді оператора-планшетиста радіолокаційної станції. Після звільнення у запас з жовтня 2013 року працював в Києві.

20 березня 2014 року був мобілізований на військову службу до 26 протитанкової Бердичівської бригади . Службу проходив у Бердичіві. Потім був направлений у навчальний центр м. Старичи, де пройшов курси по спеціальності — повар. Після курсів знову проходив навчання у 26 Бердичівській бригаді. По наказу командування ніс службу по охороні військової частини.

9 березня Указом Президента № 15 від 14.01.15року був демобілізований.


Голюк Сергій Олексійович[ред.]

Народився 03 вересня 1985року в с. Немиринці, Ружинського району, Житомирської області. З 1991 по 2002 рік навчався в Немиринецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів.

У 2002 році вступив до Житомирського політехнічного училища № 15 за спеціальністю «газоелектрозварювальник». З 2003 по 2005 рік проходив строкову службу в м. Павлоград, Дніпропетровської області.

З 2005 по 2010 рік працював в органах Міністерства внутрішніх справ України в м. Житомир на посаді інспектора .

З 2010 році працював в ДП "Агрофірма «ЯН», налагоджувальником автоматів і напівавтоматів. З 08.08.2014 року мобілізований до лав Збройних Cил України. Брав участь у війні на сході України.

16.09.2015 р. демобілізований в запас.


Григорович Тарас Олександрович[ред.]

Тарас народився в с. Княжики, Ружинського району, Житомирської області в сімї сільського фермера та медсестри. Зростав у дружній люблячій сімї . 1 вересня 2002 року маленький допитливий Тарасик переступив поріг Княжиківської школи. 1 вересня 2006 року прийшов навчатися до 5 класу Немиринецької школи . В школі Тарас користувався авторитетом та повагою серед друзів, вчителів, дорослих. У 2013 році закінчив школу і поступив до Київського технікуму готельного господарства.

В 2015 році пішов служити за контрактом до лав Української Армії. З 18 січня 2016року по 26 квітня служив у Волновасі. В кінці квітня був переведений у Львівську область на Яворівський полігон.

З жовтня 2016 року служить в с. Андріївка, Донецької області. Має звання «Старший солдат». Нагороджений «Подякою за високий професіоналізм, майстерність, сумлінну та бездоганну службу у проведенні міжнародних навчань», Грамотою за особистий внесок під час проходження програми інструктажу з об'єднаною, багатонаціональною, тренувальною групою — «Україна» у складі ротації 72 механізованої бригади на Яворівському полігоні.


Гуральчук Олександр Олександрович[ред.]

Народився 19 лютого 1995 року в селі Немиринці, Ружинського району, Житомирської області. Зростав Сашко допитливим хлопчиком. У 7 років Саша пішов до першого класу Немиринецької ЗОШ І-ІІІ ступенів. Навчання в школі пролетіло дуже швидко. Саша був допитливим та енергійним, любив спорт, музику. Брав активну участь у громадському та шкільному житті. В школі та в селі ставився з повагою до менших та старших.

Після закінчення школи, у 2012 році вступив до Житомирського ПТУ № 15, де здобув професію водія. В 2013 році працював на швейній фабриці м. Сквири. В 2014 році працював на заводі «Ян», різноробочим.

14 квітня 2015 року Олександр за контрактом пішов служити до лав Української Армії. На даний час службу проходить м. Черкаси в бойовій частині автомобільних військ. Олександр, разом з побратимами возить вантажі в зону АТО, зокрема в Донецьку область в район Краматорська. Олександр — учасник бойових дій.


Дроботюк Олександр Вікторович[ред.]

Народився в 1985 року в селі Княжики, Ружинського району, Житомирської області. В 1991 році пішов у перший клас Княжиківської початкової школи. З 1994 по 2000 рік навчався в Немиринецькій ЗОШ І- ІІІ ступенів.

Після закінчення 11 класів навчався у Вінницькому учбовому комбінаті на шофера. Після закінчення навчання був призваний на строкову військову службу. Служив у місті Києві в 20-му рухомому пункті ГШ. Після служби в армії, Саша пішов працювати на Естео по ремонту машин.

У 2014 року був призваний по мобілізації на військову службу до 26 протитанкової Бердичівської бригади, на посаду водія. Пройшовши курси військової підготовки 1 травня підрозділ в якому служив Олександр був відправлений на південь України на границю з окупованим Кримом. 24 липня Олександра відправили в зону АТО Донецької області тримати оборону м. Дебальцево, та прилеглих територій.

Відслуживши рік 09.03.2015 року Олександр був демобілізований в запас. Він повернувся до сім'ї, рідних, і мирного життя, до якого довго не міг адоптуватися.


Дубик Петро Борисович[ред.]

Голубко, не плач, так судилося, люба, лиш слово «кохана» вже не буде моїм…

Молодший сержант 26 Бердичівської артилерійської бригади 31 річний Петро Дубик з Немиринець загинув під час антитерористичної операції біля Амвросіївки Донецької області , 14 серпня. Дома ж у нього залишилася молода дружина. Народився Петро 14.07.1983 у мальовничих Немиринцях, Житомирської обл., Ружинського р-ну. Тут веселим, жартівливим хлопчиною закінчив місцеву школу. Після повернення з армії здобув освіту електрозварювальника у Київському училищі й деякий час працював у місцевому колгоспі. Вісім років тому непереборна хвороба відібрала у Петра юність, зробивши вмить дорослим… У 22 роки хлопець залишився без матусі, через рік поховав й тата. Підтримки не було звідкіля чекати, тому вирішив йти працювати у Київ. Невдовзі познайомився з чарівною дівчиною Наталею, яка стала для нього сенсом життя. Деякий час жили разом й працювали, аби заробити кошти на омріяне весілля. Проте, побравшись, недовго тішилися молодята один одним, виклик у військкомат став першим дзвіночком непоправної трагедії…

У п'ятницю, 15 серпня, як морозний подих вітру, страшна звістка пролетіла селом. Повірити у загибель життєрадісного, веселого й рідного усім Петра не міг ніхто. Проте офіційне підтвердження не забарилося… Призваний до військової служби під час чергової мобілізації 19 березня, Петро Дубик жодного разу не пошкодував, що нелегка місія випала на його долю. Телефонуючи молодій дружині по декілька разів на день, він запевняв Наталю, що все буде добре, що скоро обстріли скінчаться і він нарешті повернеться додому. Обіцяв обійняти її й не відпускати ні на мить: «Кицюню, — говорив він, — я повинен вас захистити, я повинен вас берегти — тебе й нашу матусю, адже вона у нас залишилася одна на двох…», — часто повторював Петя, аби хоч трішечки зупинити гіркі сльози дружини.

Жителі села глибоко співчувають родині загиблого. Добра пам'ять про Петра назавжди залишиться теплим вогником у серцях тих, хто його знав і любив. Одна із вулиць Немиринець носить ім'я Петра Дубика.

Жебрівський Павло Іванович[ред.]

Народився Павло Іванович 21березня 1962 року в багатодітній українській селянській сім'ї, в с. Немиринці, Ружинського району, Житомирської області — український політик, народний депутат 4-6 скликань Верховної Ради, екс-голова Житомирської ОДА (квітень-грудень 2005 року), голова партії Республіканська платформа (з грудня 2011-го по серпень 2014-го року), голова антикорупційного управління Генеральної прокуратури України (січень-червень 2015), голова Донецької обласної військово-цивільної адміністрації (з 11 червня 2015).

У 1979—1980 — розформовник заводу залізобетонних конструкцій комбінату «Будіндустрія», Київ.

У 1980—1982 — служба в армії.

У 1983—1991 — міліціонер патрульно-постової служби, слідчий, старший слідчий УВС, місто Київ.

Листопад 1991 — квітень 2002 — підприємництво. У 1993—1994 — генеральний директор колективного МП «Джая», Київ.

У 1994—2001 — генеральний директор, комерційний директор ПП «Ян», Київ.

З 2001 до квітня 2002 — президент ЗАТ «Фармація-2000» (Київ); голова спостережної ради ЗАТ «Бердичів-холод»; голова правління ВАТ «Мар'янівський склозавод».

В 1989 році закінчив Київський університет імені Тараса Шевченка, юрист.

Має диплом лауреата загальнонаціональної програми «Людина року 2005» в номінації «Регіональний лідер року». У березні 2009 року зібрав команду однодумців і створив політичну партію нової якості під назвою «Українська платформа». Згодом став ініціатором об'єднання з Українською республіканською партією «Собор»: внаслідок злиття партійні ряди посилили інші націонал-демократи, а Павло Жебрівський очолив партію Українська платформа «Собор».

У серпні 2014 року Павло Жебрівський склав повноваження голови партії, відбувши служити добровольцем в зону АТО у званні старшого сержанта.

Воював пліч-о-пліч разом із своїми земляками з Новоград-Волинського 54-го окремого розвідувального батальйону. Брав участь у боях із терористами під Дебальцевим, Волновахою та інших містах Донеччини та Луганщини.

Після демобілізації в січні 2015 року очолив управління Генеральної прокуратури України з розслідування корупційних злочинів, вчинених службовими особами, які займають особливо відповідальне становище.

Під час роботи в Генеральній прокуратурі України проводив досудове розслідування по 40 провадженням. За 4 місяці слідчі управління повідомили про підозру 17 особам, серед яких народний депутат, судді апеляційного та місцевого судів, адвокат, працівник прокуратури, податкової міліції, керівники державного підприємства. Крім того, були підготовлені повідомлення про підозру щодо народних депутатів та високопосадовців МВС України. Оголошено в розшук 6 осіб.

11 червня 2015 року Президент України призначив Павла Жебрівського головою Донецької військово-цивільної адміністрації.

У 2014 році Павло Жебрівський презентував власну книгу «Жити по-людськи», в якій запропонував власне бачення реформування країни після Революції Гідності.


Іллюк Роман Олексійовий[ред.]

Народився Роман Олексійович 11 червня 1986 року у с. Оленичі, Овруцького району, Житомирської області. У 2003 році закінчив Покалівську ЗОШ І-ІІІ ступенів. Після закінчення школи поступив до Житомирського училища культури і мистецтв ім. І. Огієнка за спеціальністю «Народна художня творчість».

З 2005 по 2006 рік проходив строкову службу в окремій бригаді охорони Генерального штабу Збройних Сил України.

В 2009 році був прийнятий на посаду художнього керівника Будиноку культури с. Немиринець, Ружинського району.

09 березня 2015 року Романа мобілізували на військову службу. Проходив навчання на полігонах біля Яворіва, Рівного та Дівички.

Приймав участь в бойових діях по захисту суверенітету та територіальної цілісності України у складі протитанкового дивізіону окремої механізованої бригади біля Мар'їнки та Красногорівки.

Демобілізований 01 травня 2016 року. . Нагороджений медаллю «Учасник АТО» і медаллю «Протитанкового дивізіону окремої механізованої бригади».


Кобічук Олександр Миколайович[ред.]

Кобічук Олександр народився 17 лютого 1982 року в селі Княжики.

З 1988 по 1999 рік навчався в Немиринецькій ЗОШ І- ІІІ ступенів.

Мама, Кобічук Катерина Сергіївна працювала вчителем історії в Немиринецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів. Тато, Кобічук Микола Іванович працював трактористом у місцевому господарстві.

Школа знаходилась в іншому селі, але хлопчик разом з мамою з радісним обличчям щоденно поспішав на навчання. Його допитливі, щирі оченята пам'ятають вчителі ще з цього часу. Любив читати художню літературу, захоплювався історією.

Після закінчення 11 класів працював у Немиринецькому заводі. Згодом, заочно навчався у Житомирському коледжі на юриста, але за фахом роботи не знайшлося. Залишився проживати в селі і працювати разом з батьками.

24 липня 2015 року був призваний на військову службу по мобілізації та направлений у в/частину В1670 рядовим солдатом. Приймав участь у боях у Біловодському районі, Луганської області, та поблизу м. Щастя.

Кобічук Олександр. Демобілізований 29 жовтня 2016 року. Нагороджений медаллю «Учасник АТО».


Ковтун Антон Вікторович[ред.]

Ковтун Антон Вікторович народився 9 липня 1994 року в Актюбінській області, Ленінського району с. Джусали, що в Казахстані. Проживши там всього 11 місяців, переїхав з батьками на Житомирщину в Ружинський район, село Немиринці. Нині тут і проживає. Тут пройшло його дитинство і шкільні роки. В школу Антон пішов у 2001 році. Ріс він спокійним, добрим, хазяйновитим хлопчиком. Любив допомогати батькам по господарству, а також любив займатися спортом, особливо грати в футбол. Після закінчення школи у 2011 році, поступив до Погребещанського училищаде здобув професію шофера-зварювальника. Після закінчення училища, у 2012 році, пішов служити в армію. Служба його проходила в Автономній Республіці Крим. Служив у внутрішніх військах спеціального призначення про що мріяв з дитинства. Одразу ж після повернення з армії у 2013 році поїхав працювати в м. Київ. Пропрацювавши три місяці, був мобілізований у 2014 році. Потрапив на війну в Донецьку область, де побачив велике жахіття війни та пройшов велику школу життя. Дякувати Богу повернувся живий з війни в березні 2015 року.

Після повернення з району бойових дій поїхав працювати на Херсонщину. Війна залишила важкі спогади на все життя. Одним з таких спогадів він поділився з нами: "Все розпочалося із дзвінка з воєнкомату. Ось так ми потрапили на службу у 26 Бердичівську артилерійську бригаду. Нам повідомили, що це на 10 днів…, але ці 10 днів перетворились на цілий рік.

Спочатку Житомирській полігон, потім полігон у м. Миколаєві «Широкий лан», далі служба в Запорізькій та Херсонській областобластях, регіон бойових дій в Донецькій області. Спочатку Амвросіївка, а згодом — Савур-Могила, район поблизу Іловайська. Там наша бригада прикривали добровольчий батальйон «Донбас». Ми кілька разів потрапляли в оточення, по нас били ворожі міномети, гради, смерчі та різні види ворожої зброї. Кожен день здававсь останнім. Але з Божою допомогою ми виходили з різних ситуацій. Я був членом екіпажу самохідно-артилерійської установки вагою понад 40 тон. Спочатку було дуже страшно, згодом трохи привикли, але страх завжди був присутній. Там ти розумієш жагу до життя… Так сталось, що з нашої батареї двоє людей загинуло поблизу Савур–Могили. Ворог бив постійно великим шквальним вогнем. Був випадок, коли ми везли снаряди. Приїхали і по нас почали гасити ворожі гради, всі порозбігались хто куди. Я упав у невелику яму і таким чином вижив. Таких випадків було дуже багато. Коли ми вибирались з цього пекла не було сил ні плакати, ні радіти. В душі одна пустота… Я ніколи б не подумав, що в свої 20 років буду плакати. Мені довелось! З Савур-Могили вийшли ті, хто зміг. Не вірте тим, хто говорить про організований вихід наших хлопців. Виїжджали ті, хто зміг виїхати разом з пораненими з поля бою. Сотні йшли пішки: поранені, контужені, слабкі не знаючи дороги. Не вірте тим, хто говорить, що поранених десяток. Поранених сотні. Не вірте, що вийшли всі. Ще сотні залишились, навряд чи вони пережили цю страшну ніч…

Ми були на мирній території, де немає залпів градів та свисту куль. Ми вперше нормально виспались за півтора місяця. Всі були щасливі. Велике спасибі волонтерам і простим людям! Без їхньої допомоги було б важко… Дякуємо!!!

А саме головне — це підтримка мами, яка не спала ночами і тата, який постійно дзвонив. Батьківське серце завжди хвилювалось. Рада моєму поверненню була і моя сестричка, яка подарувала мені оберіг.

Потім потрапив у госпіталь, де проходив лікування. Після лікування продовжив службу в Бердичіві на полігоні.

А 09.03.2015 року був демобілізований.


Куделін Василь Володимирович[ред.]

Василь Володимирович народився 5 грудня 1973 року в селі Дубові Махаринці Козятинського району Вінницької області.

Мама Ольга Григорівна працювала листоношею. Так сталося, що Василь виріс без батька і з дитинства привчався до праці. Василько розумів, що він повинен допомагати мамі по господарству, і допомагати доглядати молодшого брата. Мама Василькові доручала розносити газети і листи на віддалені вулиці, а також інколи і пенсію.

Після закінчення восьмирічки хлопець продовжив навчання в сусідньому селі Журбинці, де на той час була десятирічна школа. Прикладом в житті для Васі був його дідусь Григорій, який пройшов другу світову, був на фінській війні, залишився інвалідом (був без ноги), але робив будь — яку роботу навіть косив, копав, їздив на велосипеді в Козятин на станцію по вугілля, був чесним, принциповим, справедливим і люблячим дідусем.

З шкільних років Василя приваблювали автомобілі, тому після школи він виявив бажання здобувати професію шофера в селі Глущинці. Після того ще три місяці проходив навчання в військово — морській школі ДОСАФ в м. Вінниці. Після навчання повернувся в рідне село, де працював шофером у колгоспі «Дружба».

11 листопада 1991 р. був призваний на службу до лав ще радянської армії. Ніс службу в м. Золочів Львівської області, де 5 лютого 1992 року присягав на вірність вже незалежній Україні.

Після звільнення у запас працював шофером в с. Дубові Махаринці і одночасно значних зусиль прикладав для будівництва нової просторої і затишної оселі, в якій би його мамі і братові жилося щасливо.

В 1995році Василь одружився та переїхав до сусіднього села Немиринці, де проживала його дружина Валентина. На третій день після весілля пішов працювати в місцевий колгосп «Перемога», де сумлінно пропрацював шофером 15 років.

1 березня 2015 року Василя призвали по мобілізації до Збройних Сил України. Після підготовки на Яворівському полігоні, був направлений для проходження служби в м. Бердичів в 26 артилерійську бригаду. З 1 по 16 червня його бригада була на навчаннях на Рівненському полігоні, де умови були максимально наближені до військових дій: посилена військова тактична підготовка вдень і вночі, моральна підготовка до стресових ситуацій. З 18 червня знаходився в зоні бойових дій в Донецькій області.

9 квітня 2016 року демобілізований з ЗСУ.


Мишко Михайло Олександрович[ред.]

Народився 23 травня 1979 року в селі Немиринці, Ружинського району, Житомирської області. З 1985 по 1995 рік навчався в Немиринецькій ЗОШ І- ІІІ ступенів.

У 1995 році вступив до Житомирського ПТУ № 15за спеціальністю «газоелектрозварювальник». В 1996 році був призваний на службу до лав Української армії. З 1997 року по теперішній час працював і працює в місті Києві.

В січні 2015 році був мобілізований на навчання до Житомирської 95 аеромобільної бригади. З квітня місяця знаходився в зоні АТО, служив в 13 окремому десантно — штурмовому батальйоні. Воював у Дебальцево, Слов'янську, Мар'їнці, Світлодарі під Авдіївкою, Новотроїцким.

06.04.2016року був демобілізований. Нагороджений медаллю «Учасник АТО».

Учень Немиринецької школи Віталій Мишко написав татові вірш.

Вставай, Україно, підніми свої крила, Заглянь в далечінь, пробудись!

Зміцни свою силу своїми синами

І ввічі «врагам» подивись.

В біді не покинем тебе, Україно!

Боротися будем за наше життя: За славу і волю, за вірність країні, За мир і добро й за гарячі серця.

Стаєм на коліна, складаючи руки

І молимось щиро за наших синів.

Ми віримо в добре, щасливе майбутнє

Вкраїнських дітей і наших батьків.


Мишко Юрій Олександрович[ред.]

Народився 3 травня 1981 року в селі Немиринці, Ружинського району, Житомирської області. З 1987 по 1997 рік навчався в Немиринецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів.

В 2000 році пішов служити до лав Збройних Сил України. Після служби в армії, працював в місті Києві. Потім повернувся в рідне село. Одружився, має двоє синів.

19 березня 2014 року був призваний до 26 Бердичівської артилерійської бригади. Після двох місяців підготовки був направлений в зону бойових дій, зокрема боронив м. Щастя. Юрій за спеціальністю, водій підвозу боєприпасів.

09.03.2015року був демобілізований. Нагороджений медаллю «Учасник АТО».


Пилипончик Олександр Миколайович[ред.]

Народився 03 грудня 1977 року в сім'ї тракториста та доярки Пилипончик Миколи Петровича та Ніни Іванівни. Він є другою дитиною в

сім'ї. З раннього дитинства був привчений до роботи, адже неодноразово допомагав своїй матері на фермі. Ще будучи зовсім маленьким він втратив батька. Але любов та турбота матері, наскільки це можливо, захистила його дитячу душу. З раннього дитинства він проявив себе, як веселий, доброзичливий хлопчик, який міг кожного розвеселити.

У 1985 році пішов до першого класу Немиринецької ЗОШ І-ІІІ ступенів. У школі був слухняною, активною дитиною. Брав активну участь у житті класу та школи. Завдяки своєму аристизму, дуже часто виступав на сцені, де грав ролі комедійних персонажів. Друзі та однокласники вважали його душею компанії, адже де був Саша, там завжди був сміх та радість.

У 1995 році закінчив Немиринецьку ЗОШ. Найяскравішими спогадами дитинства є веселі «концерти», які влаштовував Олександр із своїми братами. Де барабани були замінені простими покришками від каструль, а дзвінкий голос Саши розносився по всій вулиці.

Після закінчення школи Олександр пішов працювати до місцевого господарства, адже потрібно допомагати мамі вести господарство. Незабаром був призваний до армії. Служив у Бєлгород — Дністровську, командиром танка. Повернувшись із армії пішов знову працювати до господарства. Незабаром одружившись, разом із дружиною, Пилипончик Тетяною, виховують двох чудових синів — Миколу та Максима.

16 березня 2014 року був призваний захищати нашу Україну в складі 26 Бердичівської артилерійської бригади. Після кількох місяців підготовки, разом із своїми побратимами, був направлений нести службу біля міста Щастя, де був командиром батареї. Він проявив себе як дуже відповідальний, хоробрий та виважений командир, на якого завжди можна покластися і навіть довірити своє життя. Навіть у тих страшних умовах Олександр залишився дотепним, веселим і завжди піднімав настрій своїм побратимам. Під час служби йому довелося побачити багато жахливих речей, перенести багато горя та поневірянь. Але це не зламало його духу, не вбило прагнення захищати свою Україну. Після повернення, він з невеликим бажанням згадує свої бойові подвиги, все частіше сидить мовчки, сумно вдивляється в далечінь, немов ще раз прощається з загиблими товаришами. І хоч він як і раніше жартує, розповідає анекдоти, але погляд його став трішки сумним, а на скронях з'явилися перші сивинки. Зате Олександр переконаний — Україна буде вільна та незалежна, а пам'ять про загиблих товаришів буде жити вічно.


Ременюк Ігор Андрійович[ред.]

Ременюк Ігор народився 15 лютого 1984 року в селі Немиринці. В 1990 рокці пішов у перший клас Немиринецької ЗОШ І-ІІІ ступенів. В школі відрізнявся допитливістю і наполегливістю у навчанні. Активно займався спортом, відвідував спортивний гуртки з футболу та волейболу. Серед товаришів користувався повагою, бо міг підтримати словом і ділом, вчасно прийти на допомогу, розрядити конфліктну ситуацію, вчасно поступитися своїми інтересами, якщо цього потребувала ситуація.

22 червня 2001 року закінчив школу і пішов працювати в завод продтоварів в рідному селі Немиринці.

24 квітня 2003 року був призваний на військову службу у військову частину, яка дислокувалася в Переяслав-Хмельницькому. Прийняв присягу і дав клятву служити вірно народові України і українській державі. Закінчив школу сержантів.

Після закінчення строкової служби поїхав до Києва, влаштувався на роботу в «Метробуд», де працював помічником бригадира.

17 березня 2014 року був мобілізований до українського війська. Приймав участь у бойових завданнях на території Донецької та Луганської областей, зокрема біля Торезу, Сабур-Могили, Амвросіївки. Ігор мужньо переніс випробування на витримку, мужність, людяність бо поряд завжди знаходились вірні друзі, хороші товариші. Чоловіча дружба на війні гартується за суворим кодексом: ділитися останньою крихтою хліба, краплиною води, підтримувати гарні думки та світлі мрії про мирне майбутнє. Але за цей, такий неспокійний, час набувся гіркий життєвий досвід. Дуже важко втрачати назавжди тих, кого знав і цінував.

Після закінчення служби 9 березня 20015 року був демобілізований. Нагороджений медаллю «За відвагу».


Репетій Василь Олександрович[ред.]

Василь народився 09 січня 1984 року в с. Немиринці.

Зразу ж після школи іде працювати на місцеве підприємство різноробочим. 13 травня 2002 року був призваний на строкову службу. Після навчання в учбовому центрі Десна був направлений на службу у Новоград-Волинський на посаду механіка-водія танка.

Після звільнення у запас працював на різних посадах в селі.

Додому повернувся 13. 10. 2003 року.

у березні 2014 року був мобілізований. Дві неділі навчався у військовій частині м. Бердичіва, потім були Прилуки, Конотоп.

04 липня був направлений до містечка Нижнє Тепле Луганської області. Там прикривав блокпост. У вересні — жовтні переїхав до Станиці Луганська. Там теж охороняв блокпост. Пізніше працював у м. Сватово на ремонтній базі — ремонтував МТЛБ, а ще був Новий Айдар, Лисичанськ, Сєсеродонецьк. Демобілізований у березні 2015 року. Нагороджений медаллю «Учасник АТО».

Спогади Репетія Василя Олександровича

О 12 годині ночі розпочався мінометний обстріл. Стріляли з посадки, яка знаходилась на відстані сім кілометрів. Ми поховалися, засікли спалахи і попадали на землю. Через десять хвилин почали давати вогонь у відповідь із пушки. На протязі півгодини мінометний обстріл закінчився. Але розпочався обстріл «градами». Коли у нас заклинив снаряд у пушці, ми відбігли 300 м від пушки, а снаряди «Града» падали там, де ми були раніше. Один снаряд вирив яму глибиною 2 м. Після цього поміняли місце дислокації пушки.

Чи страшно на війні? Дуже страшно. Коли безпілотний апарат летить і гуде, то після 12 год. ночі чекай обстрілу. Одного разу неподалік Нижньо Теплого засікли диверсійну групу із 3 бойовиків. Обшукали їх засідку і виявили два магазини бронебійних патронів, РПГ та інші речі. Вони втекли легковим автомобілем, за кермом якого був місцевий житель.

У Станиці Луганській зустрівся з односельчанином Анікальчуком Сергієм Анатолійовичем. Він возив командира дивізіону. Їхній тягач наїхав на противотанкову міну. І вони приїхали подивитись, які запчастини потрібні для ремонту. А біля Лисичанська зустрічався із земляками із Бистрика і Вчорайшого.

Спогади матері, Надії Миколаївни

Вася у мене народився зовсім маленьким (2кг 400 г), але швидко набирав вагу. Ріс цікавим, допитливим хлопчиком, все хотів знати. Дуже любив лазити по деревах. Завжди допомагав мені по господарству. У школі поводив себе добре, хоч до навчання ставився не серйозно. Мав багато друзів, був і в школі, і вдома слухняним. Таким він є і в теперішній час. Коли Вася був мобілізований, то весь час просила Бога, щоб живим повернувся додому. З великою радістю та сльозами на очах зустрічала сина в ночі дома з 09 на 10 березня 2015 року.


Савченко Василь Борисович[ред.]

Народився 19 липня 1984 року в с. Немиринці на Житомирщині у сім'ї колгоспників. Ріс Василь допитливим, веселим та працьовитим хлопчиком. Допомагав батькам по господарству, грав з друзями у футбол. Навчався з 1990 по 2001 рік в Немиринецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів.

Закінчивши школу, здобув професю радіомеханіка. Згодом служба в лавах Української армії, в прикордонних військах. Після служби здобувє ще одну професію газоелектрозварювальника та працює в Київміськбуді.

Василь гарний сім'янин, має двох чудових діток. Та сімейний спокій порушує війна. 16 березня 2014 року Василя мобілізовують до Бердичівської артилерійської бригади. А далі АТО… Боротьба за життя, за мир. Скільки довелось пережити Василю та його товаришам. Тільки Божа ласка, мамині молитви, татова підтримка, любов дружини та дітей допомогли Василю живим повернутись додому.

9 березня 2015 року був демобілізований. Нагороджений медаллю «Учасник АТО».


Савченко Віктор Борисович[ред.]

Віктор народився 22 липня 1983 року в селі Немиринці, Ружинського району, Житомирської області. З 1990 по 2000 рік навчався в Немиринецькій ЗОШ І- ІІІ ступенів.

В 2000 році вступив до ПТУ № 18 де здобув професію маляр-штукатур.

Віктор був призваний до лав Української армії. Проходив службу в танковій частині м. Десна, Чернігівської області.

З вересня 2003року по травень 2004 року продовжує навчання.

З 2004 року до цього часу проживає і працює в Києві.

У березні 2014 року був мобілізований на військову службу до 26 артилерійській Бердичівської бригади. Після навчання старший сержант Савченко Віктор Борисович, механік водій самохідної гаубиці, був відправлений в зону бойових дій на схід України.

09.03.2015року був демобілізований. Нагороджений медаллю «Учасник АТО».


Савченко Роман Васильович[ред.]

Народився 22 червня 1991 року в селі Немиринці, Ружинського району, Житомирської області. З 1997 по 2008 рік навчався в Немиринецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів.

В 2008 році вступив до Житомирського ПТУ де після двох років навчання отримав професію шофера, автослюсаря, крановика. Після закінчення навчання працював шофером у місті Києві.

В 2011 році був призваний на військову службу. В лавах Збройних Сил відслужив 1 рік в м. Бердичів. Після звільнення у запас працював шофером в Житомирі, а згодом і в Києві.

11 березня 2014 року був мобілізований до війська. Після навчань на території Херсонської і Миколаївської областей в липні Роман був відправлений до Донецької області де брав участь в бойових діях у складі Бердичівської артилерійської бригади, шофером артилеристом.

Згодом Роман проходив лікування в госпіталях Житомира та Києва.

Після лікування був звільнений у запас за станом здоров'я.

На даний час Савченко Роман Васильович працює на хлібозаводі в місті Києві шофером.


Юхимець Олександр Вікторович[ред.]

Олександр Юхимець народився 02 листопада 1983 року в селі Немиринці, Ружинського району, Житомирської області. З 1990 по 2000 рік навчався в Немиринецькій ЗОШ І- ІІІ ступенів.

З 2000 року по жовтень 2001 року навчався в Козятинському ВПТУ залізничного транспорту та здобув професію кухаря.

У листопаді 2001 року призваний до лав Української армії. Проходив службу в танковій частині м. Десна, Чернігівської області. Отримав звання сержанта.

З вересня 2003року по травень 2004 року продовжує навчання.

З 2004 року по даний час проживає і працює в Києві.

У березні 2014 року був призваний на військову службу по мобілізації до 26 артилерійській Бердичівської бригади. Після навчання був відправлений на схід України. Старший сержант Юхимець Олександр Вікторович в районі бойових дій виконував обов'язки на посаді старшого механіка-водія самохідної гаубиці.

09.03.2015року був демобілізований. Нагороджений медаллю «Учасник АТО».


Ярощук Борис Іванович[ред.]

Борис Ярощук народився 25 травня 1983 року в селі Княжики, Ружинського району, Житомирської області в багатодітній селянській сім'ї, де виховувалося 10 дітей. Хлопчик є восьмою дитиною. Тато Іван — колгоспник, мама Тетяна — техпрацівник у школі. В 1989 році Іван пішов у перший клас Княжиківської початкової школи. З 1993 по 2000 рік навчався в Немиринецькій ЗОШ І- ІІІ ступенів.

Після закінчення 11 класів Борис навчався в ПТУ № 15 м. Житомир. У 2001 закінчив навчання отримавши професію оператор крана. Працював за фахом.

У 2001 році був призваний до лав Української армії, службу проходив у м. Коростень. В 2005 році Борис одружився, має доньку.

У березні 2015 року Борис був мобілізований та направлений у зону бойових бій, в Дружківку, водієм автомобіля ГАЗ-66.


Ярощук Іван Іванович[ред.]

Ярощук Іван Іванович народився 14.03.1982 року в с. Княжики, Ружинського району, Житомирської області. Зростав і виховувався у багатодітній, дружній родині. Він сьома дитина у батьків.

Відвідував дитячий садок, потім навчання в Княжиківській початковій школі. З 1992року навчався в Немиринецькій ЗОШ І-ІІІ ступенів, яку закінчив у1998році. У школі був привітним, допитливим. Мав багато друзів. Після школи пішов працювати різноробочим в колгосп «Прогрес». З 2000 року — служба в армії, був призваний у м. Овруч. Після демобілізації працював у місцевому колгоспі.

14.03.2015 р. пішов на контрактну службу. Навчання проходив на Яворівському полігоні понад 2 місяці, а згодом його підрозділ відправили в Донецьку область. Іван і досі перебуває на Донеччині.


Яців Євгеній В'ячеславович[ред.]

Народився 06.07.1986 року в селі Мар'янівка, Ружинського району, Житомирської області. З 1992 по 2001 рік навчався в Білилівській ЗОШ І-ІІІ ступенів. 11 класів закінчив в Криму.

В 2004 році був призваний до лав Військово-морських сил України. Службу проходив в місті Севастополі на підводному човні. Після закінчення служби, у 2005 році працював в Києві. Згодом одружився. З дружиною та донькою проживає в Немиринцях.

Під час другої хвилі мобілізації 13 червня 2014 року, був призваний до Новоград-Волинської механізованої бригади. Був в гарячих точках на сході України. Зокрема: Чингар, Волноваха, Іванівці, Гранітне.

03.06.2015року був демобілізований.

Немиринчани, ветерани та учасники Другої світової війни[ред.]

Які повернулися живими[ред.]

Андрійчук Андрій Омелянович (26.09.1910 — 8.09.1992)[ред.]

Антонюк Володимир Трохимович (01.07.1923 — 15.07.1984)[ред.]

Братун Василь Якович (15.08.1919 — 12.03.1991)

Базилюк Степан Андрійович (22.10.1924 — 1982)

Вітюк Микола Павлович (1.10.1916 — 1995)

Вербіцький Олекса Павлович (28.04.1910 — 5.09.1996)

Вітюк Василь Павлович (30.01.1898 — 18.12.1982)

Гарбузюк Сільвестр Олексійович (24.04.1918 — 28.06.1992)

Головчук Павло Гнатович — 1.07.1920 — 17.11.1984)

Гуральчук Григорій Андрійович (2.12.1913 — 26.11.1993)

Гуральчук Петро Іванович (16.09.1911 — 25.10.1996)

Гончарук Никифор Миколайович (19.09.1924 — 1997)


Городецький Анатолій Олександрович (1.10.1923 — 7.7.2002)[ред.]

З початком війни Анатолій Олександрович разом з однодумцями: В.Гоменюком, А.Боранюком, А.Заселяном, Ф.Михальським та іншими створили підпільну групу і збирали зброю на полях боїв та передавали її партизанам. На початку 1942 року самі були зараховані в Перший партизанський загін Ружинського району під командуванням П.Шуляка. Після звільнення Житомирської області від німців в січні 1944 року був мобілізований та воював у складі Першого та Четвертого українського фронту начальником рації. Був ранений та контужений. Війну закінчив в Празі старшиною. Нагороди: «Орден Красной звезды», «Орден Отечественной войны 2 ст.», медалі «За отвагу» та багато ювілейних.

Грабчак Олексій іванович (13.08.1922 — 21.01.1991)

Головчук Іван Федорович (31.08.1920 — 13.05.1993)


Гуральчук Максим Іванович (3.02.1922 — 3.10.1984)[ред.]

Призваний в армію в травні 1941 року. Воював на різних фронтах. Визволяв Севастополь, Україну, Прибалтику. Перемогу зустрів в Кенігсберзі. Нагороджений медалями: «За боевые заслуги», «За оборону Сталинграда», «За отвагу», «За взятие Кенигсберга», «За победу над Германией». В мирний час нагороджений орденом «Трудового червоного прапора».

Гуральчук Максим Григорович (17.01.1913 — 3.03.1987)

Гуральчук Іван Андрійович (3.07.1917 — 15.10.1990)

Гуцало Арсеній Маркович (10.02.1921 — 18.04.1968)[ред.]

Нагороджений медалями: «За оборону Москвы», «За взятие Кенигсберга».

Грабчак Павло Карпович (9.02.1927 — 16.05.1980)

Гуральчук Корній Іванович (5.06.1904 — 20.12.1981)

Грабчак Іван Олексійович (30.06.1898 — 12.11.1981)

Давидчук Іван Федорович (1.07.1924 — 18.12.2001)

Давидчук Максим Степанович (2.10.1897 — 1.03.1981)

Дяк Василь Якович (3.08.1913 — 29.03.1996)

Дубик Дмитро Пимонович (8.11.1921 — 1.07.1985)

Давидчук Максим Степанович (29.08.1920 — 28.03.1983)

Давидчук Іван Данилович (17.11.1920 — 27.02.1981)

Давидчук Модест Савович (5.01.1924 — 12.03.1983)

Давидчук Григорій Савович 912.02.1918 -19.12.1986)

Давидчук Дмитро Савович (19.12.1905 — 17.10.1979)

Давидчук Левко Савович (14.08.1909 — 5.05.1985)

Дзюбенко Зосим Іванович (9.05.1919 — 9.06.1987)

Дубик Кирило Іванович (18.10.1918 — 5.04.1989)

Дубик Микола Ілліч (19.12.1922 — 1980)

Жебрівський Іван Павлович (7.07.1917 — 1995).[ред.]

Призваний до війська в 1941 році. Бойове хрещення отримав в перші дні війни на кордоні. З боями відступав через Сарни, Коростень, Ромни, Харків до Сталінграду. Воював під Понирями на Курській дузі. Визволяв Орел, Брянськ, Гомель, Жлобин, Бобруйськ, Ковель, Брест. Форсував Віслу, Одер. Брав участь у штурмі Берліна. Демобілізований в 1946 році. Бойові нагороди: «Орден Красной звезды», медаль «За боевые заслуги», орден «Отечественной войны 2ст», медалі «За оборону Сталинграда», «За освобождение Варшавы», «За взятие Берлина», «За победу над Германией» та ін.

Жебровський Август Павлович (28.08.1921 — 29.09.2006)

Жебровський Леонід Павлович (24.05.1908 — 1994)

Жебровський Фелікс Павлович (13.01.1915 — 29.12.1997)

Заєць Онисій Трохимович (10.05.1915 — 1990)

Зелінський Гаврило Дмитрович (8.06.1920 — 13.12.1981)

Ільчук Михайло Іванович (1.07.1913 — 16.02.1991)

Карплюк Михайло Петрович (9.09.1924 — 2010)

Кривогубченко Оксен Єрастович 919.08.1919 — 9.08.1986)

Любарець Григорій Іванович (7.07.1917 — 14.09.1987)

Лола Григорій Якович (29.09.1922 — 9.06.1989)

Лисий Дмитро Федорович (19.01.1903 — 17.11.1986)

Левчук Василь Давидович (30.01.1921 —)

Львович Микола Кирилович (19.02.1900 — 19.12.1980)

Лобай Сава Антонович (18.04.1895 — 1.01.1980)

Лесик Костянстин Іванович (18.11.1906 — 12.06.1987)

Ліщинський Йосип Оксенович (1902 — 3.01.1980)

Ліщинський Григорій Оксенович (19.04.1916 — 25.02.2000)

Ліщинський Михайло Леонтійович (28.07.1920 — 1990)

Ліщинський Володимир Леонтійович (19.08.1918 — 29.11.1988)

Ліщинська Ольга Дем'янівна (11.01.1927 — 31.10.1995)

Левченко Гнат Юхимович (10.02.1902 — 2.03.1981)

Лобай Іван Васильович (23.11.1918 — 17.07.2006)

Маркітан Федір Гнатович (1911 — 15.06.1982)

Маркітан Петро Миколайович (5.10.1921 — 20.03.1983)

Максименко Антон Лукич (12.05.1906 — 12.03.1985)

Музика Іван Васильович (29.09.1920 — 26.04.1986)

Максименко Микола Онисійович (1.07.1923 — 13.07.1993)

Максименко Трохим Трохимович (21.12.1918 — 1990)

Матвійчук Андрій Петрович (20.12.1921 — 17.01.1979)

Мельник Марія Пилипівна (26.11.1919 — 8.03.1986)

Максименко Павло Дем'янович (19.10.1914 — 3.09.1995)

Максименко Оксен Мануїлович (9.03.1921 — 18.09.1983)

Мазурець Матвій Левкович (18.06.1920 — 15.05.1985)

Мазурець Микита Спиридонович (14.03.1912 — 12.11.1989)

Максименко Іван Микитович (14.05.1919 — 15.06.1986)

Мельник Сава Трохимивич (19.07.1921 — 9.12.1983)

Мельник Зосим Сергійович (8.06.1915 — 8.12.1987)

Мельник Макар Павлович (1902—1951)

Нікітенко Харитон Семенович (14.09.1921 — 14.10.1985)


Нікітенко Микола Петрович (11.10.1925 — 14.11.2010)[ред.]

Нікітенко Микола Петрович призваний на службу вісімнадцятирічним юнаком в 1944 році. Воював у складі 2 Прибалтійського фронту. Був розвідником. Приймав участь за визволення Латвії. Звільняв Варшаву, Познань, Кольберг, Берлін. В боях за Берлін 23 квітня був контужений, але продовжував воювати. Після закінчення війни служив до 1950 року. Нагороди: «Орден Красного Знамени», «Орден Славы 3 ст», «Орден Красной Звезды», медали: «За отвагу», «За освобождение Варшавы», «За взятие Берлина», «За победу над Германией» та численні ювілейні.

Нікітенко Петро Никифорович (27.01.1902 — 5.10.1982)

Нікітенко Тимон Никифорович (11.05.1918 — 19.09.1990)

Насредінов Давид Суфріянович (1921 — 21.11.1977)

Пилипенко Іван Семенович (24.09.1924 — 3.06.1997)

Петриченко Павло Іванович (8.03.1919 — 1990)


Петриченко Микола Іванович — (20.04.1920 — 1990)[ред.]

Петриченко Микола Іванович призваний на військову службу в 1940 році. Служив в Естонії. Війну зустрів на кордоні. З боями відступав до Ленінграду, де захищаючи його провів всі 900 днів блокади у складі 163 стрілкового полку 11 стрілкової дивізії. Війну закінчив в Берліні. В кінці війни був поранений через що був демобілізований в 1945 році. Нагороди: «Орден Славы», «Орденом Отечественной войны 2 ст», медалы: «За оборону Ленинграда», «За победу над Германией» та багато ювілейних.


Поліщук Іван Карпович (9.05.1920 — 12.10.1987)[ред.]

Поліщук І. К. учасник війни з липня 1943 року. Його бойовий шлях проходив Харківською, Полтавською, Дніпропетровською областями, Молдовою, Румунією, Угорщиною, Болгарією. Був двічі поранений. Після закінчення війни ще служив півтора роки на території Болгарії та 2,5 роки на території Австрії. Нагороди: медалі «За отвагу», «За взятие Болгарии», «За победу над Германией» та багато ювылейних.

Путь Іван Захарович

Посесор Федір Іванович (10.06.1898 — 2.03.1983)

Посесор Василь Никифорович (14.09.1903 — 19.01.1983)

Посесор Іван Прокопович (19.01.1916 — 20.09.1977)[ред.]

Іван Прокопович призваний на службу в 1938 році. Учасник боїв на Халхин — Голі та інших бойових операцій з Японією на Далекому Сході. Вся служба проходила на Далекому Сході. Звільнився після війни в 1946 році старшиною. Нагороджений медаллю «За победу над Японией» та багатьма ювілейними.

Пилипенко Микола Семенович (14.09.1917 — 12.06.1983)

Пилипенко Володимир Михайлович (12.04.1921 — 14.04.1986)

Панько Никифор Іванович (29.10.1912 — 12.06.1983)

Пилипенко Онуфрій Яремович (15.09.1909 — 17.11.1987)

Посесор Іван Прокопович (14.10.1921 — 14.05.1981)

Петрик Кирило Іванович (14.05.1919 — 10.04.1980)

Пилипончик Любов Онуфріївна (8.01.1922 — 2003)

Очеретяний Микола спиридонович (13.03.1902 — 14.05.1983)

Ольшевський Іван Якович (14.09.1899 —)

Омельяненко Юхим Трохимович (1.07.1906 — 9.07.1984)

Рачук Іван Фадейович (24.05.1925 — 15.09.2003)

Рачук Фадей Іванович (13.09.1894 — 1964)

Ременюк Марія Михайлівна (27.02.1924 — 2011)

Рибак Костянтин Спиридонович (22.05.1922 — 28.11.2001)

Ременюк Юхим Яремович (19.01.1914 — 17.08.1987)

Ременюк Марко Федорович (1897 — 27.07.1970)

Рибачук Володимир Самійлович (16.08.1917 — 14.11.1980)

Ременюк Прокіп Корнійович (14.09.1898 — 18.06.1980)

Рибачук Петро Домикійович (16.01.1902 — 24.12.1981)

Репетій Микола Іванович (19.03.1918 — 31.09.1984)

Сірий Михайло Пилипович (20.09.1909 — 1.09.1983)

Сірий Володимир Пилипович (1903 — 11.03.1990)

Синюк Петро Савич 9 28.10.1921 — 4.01.1991)


Сірий Віктор Йосипович (3.11.1919 — 6.05.2006)[ред.]

На службу в армію був призваний в 1939 році. Приймав участь в боях на території Монголії. Служив в важкій артилерії. Воював під Сталінградом, на Курській дузі, визволяв Україну. Закінчив війну в Берліні. Нагороджений бойовими медалями: «За боевые заслуги», «За отвагу».

Сірий Олексій Павлович (30.03.1914 — 1.07.1998)[ред.]

Тричі призивався на військову службу. З 1936 по 1939 рік служив в Пермі. В 1941 році був призваний по мобілізаціі. В перші місяці війни велика кількість наших військ була розбита фашистами в тому числі і військова частина, в якій воював Олексій Павлович. Уцілілі бійці переховувались від німців на окупованій території. Після звільнення України від німців Олексій Павлович знову продовжив сужбу в діючій армії до завершення війни. Нагороджений медаллю «За боевые заслуги».

Савченко Микола Григорович (17.09.1917 — 19.07.1987)

Савченко Семен Павлович (5.05.1914 — 14.08.1990)

Ткачук Левко Артемович (5.05.1914 — 3.01.2000)

Ткачук Семен Наумович (1.01.1918 — 7.11.1982)

Темченко Леонід Семенович (17.06.1915 — 19.4.1984)

Ткачук Дмитро Самсонович (18.10.1920 — 17.04.1986)

Тарабаненко Олексій Сергійович (22.02.1918 — 1.07.2004)

Ткачук Іван Захарович (1.01.1923 — 7.07.2003)

Ткачук Ганна Григорівна (15.03.1925 — 8.04.1991)

Тимощук Григорій Никифорович (8.11.1918 — 30.06.1990)

Трохимчук Володимир Іванович (13.08.1918 — 19.06.1980)

Франчук Микита Якович (14.05.1919 — 18.09.1990)

Федорчук Роман Іванович (17.09.1911 — 8.04.1989)

Харченко Павло Григорович (30.12.1900 — 13.09.1983)

Ходаківський Олександр Миколайович (15.08.1920 — 1.07 2004)

Ходаківський Кароль Степанович (22.02.1904 — 11.11.1982)

Ходаківський Микола Михайлович (8.05.1918 — 28.08.1990)

Черниченко Іван Нестерович 929.04.1919 — 14.07.1991)

Черниченко Василь Макарович (24.01.1921 — 23.06.1983)

Шкрабацький Павло Іванович (30.12.1902 — 17.02.1987)

Шейгас Микола Пимонович (18.12.1906 — 12.01.1982)

Шейгас Йосип Пимонович (27.09.1920 — 27.06.1993)

Шкадроть Кирило Йосипович (4.09.1900 — 8.04.1989)

Шошко Йосип Григорович (17.12.1919 — 18.06.1984)

Якимець Андрій Сергійович (12.01.1918 — 15.09.1987)

Які загинули під час війни[ред.]

-

Директори (керівники) школи[ред.]

  • Городецький Олександр Пилипович (1921—1922)
  • Саєнко Нечипор Нечипорович (1923—1927)
  • Бернадіна Ольга Пилипівна (1927—1938)
  • Колесник Кость Федорович (1938—1941)
  • Бернадіна Ольга Пилипівна (1944—1952)
  • Махиня Федір Гнатович (1952—1964)
  • Рачук Іван Фадєйович (1964—1971)
  • Гавва Микола Данилович (1971—1990)
  • Петренко Володимир Володимирович 1990—1991)
  • Шкитюк (Савченко) Євгенія Миколаївна (1991—1994)
  • Козачук Людмила Степанівна (з 1994)


Відомі люди, вихідці з Немиринець[ред.]

  • Барановський Христофор Антонович
  • Жебровська Філя Іванівна
  • Жебрівський Павло Іванович
  • Ткачук Лук'ян Григорович
  • Гавва Олександр Миколайович
  • Микола Олександрович Буравський


Джерела[ред.]

This article "Немиринчани" is from Wikipedia. The list of its authors can be seen in its historical and/or the page Edithistory:Немиринчани.

  1. Помилка скрипту: Не існує модуля «citation/CS1».
  2. Помилка скрипту: Не існує модуля «citation/CS1».
  3. Помилка скрипту: Не існує модуля «citation/CS1».
  4. Помилка скрипту: Не існує модуля «citation/CS1».
  5. Помилка скрипту: Не існує модуля «citation/CS1».
Куки допомагають нам здійснювати наші сервіси. Використовуючи наші сервіси, Ви погоджуєтесь на використання куків.

Welcome to EverybodyWiki 😃 ! Nuvola apps kgpg.png Log in or ➕👤 create an account to improve, watchlist or create an article like a 🏭 company page or a 👨👩 bio (yours ?)...