Паламарчук Валентина Максимівна
 | Цю статтю треба вікіфікувати для відповідності стандартам якості Вікіпедії. (травень 2015) |
Валентина Паламарчук – дружина й соратник відомого українського перекладача й дисидента Дмитра Паламарчука. Обоє вони були відданими борцями за національну ідею, й за свої погляди та життєву позицію відбували покарання в таборах. На 92 році життя, а саме 16 квітня 2015 року в Ірпені Валентини Максимівни не стало. Її син, Володимир Дмитрович, на могилі матері помістив портрет, намальований нею самою.
Біографія[ред.]
Валентина Старік (дівоче прізвище) народилася в с.Зеленьки на Київщині в 1923 р. Потім родина перебралася до Богуслава. Батько Максим Євдокимович був лікарем, мати Олена Пимонівна – фельдшером.
Родина Паламарчуків проживала в Ірпені з 1960 року, де оселилася за сприяння поета-перекладача і політв’язня сталінських концтаборів Григорія Кочура та поета Максима Рильського. Дмитро Паламарчук перекладав зарубіжну літературу українською мовою, тим самим доводячи, що українці можуть знайомитися зі світовою культурною спадщиною рідною мовою. Валентина Максимівна була йому вірною подругою життя. В ірпінській оселі Паламарчуків палахкотіло вогнище української культури.
На честь Дмитра Паламарчука, відразу за міськрадою в Ірпені, названо вулицю (колишня Східна). До сьогодні зберігся будинок в затінку вічнозелених сосен, де проживала родина, а нині мешкає син Володимир. У цьому будинку завжди яскраво світило сонце української культури. Тут гостювали Борис Антоненко-Давидович, Іван Дзюба, Михайлина Коцюбинська, Ліна Костенко, Григір Тютюнник, Василь Стус. Іван Світличний певний час жив у Паламарчуків. Колядувати приїздив Іван Миколайчук. Паламарчуки дружили з родиною поета-перекладача Григорія Кочура.
У родині високо шанувалися національні традиції та ідеї, що сформували характер Валентини Максимівни, а ще любов до своєї неньки України, за яку вона була готова віддати життя ще за часів юності.
Валентина Паламарчук здобула вищу освіту на заочному відділенні Московського всесоюзного інституту технології будматеріалів, працювала у тресті «Промтехбудматеріали». Проте в ній завжди жив потяг до прекрасного. Доки дозволяло здоров'я, Валентина Максимівна співала в ірпінському хорі ветеранів «Пам'ять».
Коли Україну окупувала нацистська Німеччина, Валентина взяла участь у діяльності місцевої підпільної організації ОУН, яку заснували хлопці із Галичини. Дівчина з подругою розносили агітаційну літературу явочними квартирами. А після приходу радянських військ зрадниця видала Валентину. Дівчину засуджено на 10 років позбавлення волі. Розпочалися поневіряння українки північними комуністичними концтаборами. Чоловіки добували вугілля під землею, а жінки кидали його лопатою на транспортер. Однак вижити їй, як і тисячам патріотів допомагала любов до Вітчизни, а ще до мистецтва.
У 1990 р. Валентину Паламарчук реабілітували, але вона дізналася про це тільки чотири роки потому.
Цим людям було значно важче, ніж нам. Вони вступали в бій за Незалежність Батьківщини у час, коли навіть за необережно сказане слово можна було розплачуватися роками ув'язнення. Майже все доросле життя ці люди прожили з тавром ворога народу. Проте вони вистояли. Зараз же відходять у вічність і передають нам естафету боротьби. Ми мусимо відстояти Незалежність Батьківщини. Син пані Валентини Володимир Паламарчук вступив добровольцем у батальйон ОУН ім. Євгена Коновальця.
У час хрущовської відлиги Валентина вийшла на волю. Однак відразу повернутися в Україну не дозволяли. Вона влаштувалася на роботу в лабораторію цегельного заводу.
Як згадує її син Володимир Паламарчук:
«Мама гарно малювала і цим особливим даром від Бога вона ділилася з усіма, змальовуючи портрети бранок табору, з якими разом відбувала покарання. Там, на засланні, де всі жили в сірих буднях, це була велика радість, побачити свій портрет, адже табірна охорона не ставилася до засуджених, як до людей. Скільки цих портретів розійшлося світом? – задумливо каже Володимир Дмитрович, – а тоді продовжує, – Саме любов до малювання й познайомила її з моїм батьком. Працюючи в лабораторії однієї з радянських цегелень, вона випустила найкращу стінну газету, причому її газета перемогла стіннівку батька, який захотів познайомитися зі своєю переможницею, яка і стала його дружиною…».
Джерела та література[ред.]
Відділ культури, національностей та релігій Ірпінської міськради
Загальнополітична газета Ірпінського краю «Зоря Приірпіння»
This article "Паламарчук Валентина Максимівна" is from Wikipedia. The list of its authors can be seen in its historical and/or the page Edithistory:Паламарчук Валентина Максимівна.
