Політична криза в Україні (2013-2014)

Політична криза в Україні (2013-2014) — політична криза, викликаний у листопаді 2013 року рішенням українського уряду призупинити процес підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. Це рішення призвело до масової акції протесту в центрі Києва, а також в інших містах України, отримала в соціальних мережах та ЗМІ назву «Євромайдан» за аналогією з подіями 2004 року.

Після силового розгону наметового містечка опозиції в ніч на 30 листопада 2013 року протестна акція прийняла різко антипрезидентський і антиурядовий характер і в кінцевому підсумку в лютому 2014 року призвела до зміни влади на Україні. В якості базових причин, що зумовили розмах протестів, називають високий рівень соціальної несправедливості, величезну поляризацію доходів і рівня життя населення України та розгул корупції, яка пронизує виконавчу і судову владу, правоохоронні органи.

21 лютого 2014 року на тлі тиску країн Заходу та посиленого втечі колишніх прихильників партії влади Віктор Янукович підписав з опозицією угоду про врегулювання кризи, що передбачала, зокрема, негайне повернення до Конституції в редакції 2004 року, тобто до парламентсько-президентської форми правління, формування уряду національної довіри», конституційну реформу і проведення дострокових президентських виборів не пізніше грудня 2014 року. У той же день Янукович залишив Київ.

22 лютого Верховна рада прийняла постанову, в якому заявила, що Янукович «неконституційним чином самоусунувся від здійснення конституційних повноважень» і не виконує свої обов'язки, а також призначила дострокові президентські вибори на 25 травня 2014 року. 23 лютого обов'язки президента України були покладені на нового голови Верховної ради Олександра Турчинова.

Нова українська влада отримала визнання з боку Євросоюзу і США. 27 лютого прем'єр-міністром України став Арсеній Яценюк, було сформовано тимчасовий уряд.

Якщо в столиці, в північних, центральних і західних регіонах України нове керівництво країни, яка заявила про відновлення руху в бік євроінтеграції, користувалася підтримкою населення і швидко зміцнило своє становище, то на південно-сході з перших же днів після приходу колишньої опозиції до влади стала ширитися хвиля протестів проти дій ультраправих націоналістичних організацій, захист статусу російської мови, під антиурядовими, федералистскими, проросійськими гаслами (більш докладно див. Протести на Південно-Східній Україні (2014)). Протести були викликані відмовою нового керівництва враховувати думки і інтереси значних груп населення, налаштованих на збереження тісних зв'язків з Росією, і наміром екстремістських ультраправих угруповань, що підсилили за час Евромайдана свій політичний вплив, поширити на російськомовні регіони Південно-Сходу методи і прийоми силового тиску, випробувані в ході масових заворушень у Києві та на заході України (захоплення адміністративних будівель, знесення пам'ятників радянського часу). По мірі радикалізації виступів і появи нових проросійських лідерів мирні протести на території Донецької і Луганської областей поступово переросли в збройне протистояння, а гасла федералізації України змінилися тут вимогами самостійності регіонів і призвели до проголошення Донецької та Луганської народних республік. Для придушення антиурядових виступів українське керівництво в середині квітня оголосило про початок силової операції.

У Криму проросійськими силами була здійснена зміна виконавчих органів влади Севастополя і Автономної Республіки Крим, а ті, у свою чергу, відмовилися визнати легітимність нового українського уряду та звернулися за сприянням і допомогою до керівництва Росії. Протягом декількох подальших тижнів була проголошена незалежність Криму, проведено загальнокримський референдум про його статус та здійснено приєднання Криму до Російської Федерації (більш докладно див. Кримський криза).

25 травня на тлі збройного конфлікту в Донбасі відбулися позачергові вибори президента України. Перемогу здобув Петро Порошенко, який набрав 54,7 % голосів.

Зміна вищого керівництва України не сприяла врегулюванню політичної кризи, а навпаки, призвела до його поглиблення. Легітимність відсторонення від влади президента Януковича в обхід конституційних процедур продовжує викликати запитання. В українських і західних ЗМІ та заявах українських політичних діячів, що підтримали зміну влади, ці події, як і весь Євромайдан, розглядаються як революція («Революція гідності»). У російських ЗМІ, заяви російських та деяких українських політиків вони часто оцінюються як державний переворот, а в грудні 2016 року, згідно з рішенням Дорогомилівського суду Москви з позовом народного депутата Верховної ради України минулих скликань Володимира Олійника, визнаний державним переворотом.

Як зазначала на початку 2015 року Агнешка Пикулицка-Вильчевска, мало хто міг передбачати, що мирна демонстрація в підтримку проєвропейського вектора інтеграції України в центрі Києва в підсумку призведе до жорстокої конфронтації, поділу сімей, громад і української нації в цілому. За даними Управління ООН у справах біженців, з початку конфлікту понад 500 тис. чоловік покинули свої рідні місця в пошуках притулку на території самої України і ще сотні тисяч втекли з країни, в основному в Росію. До лютого 2015 року в ході збройного конфлікту в Донбасі понад 5 тис. осіб загинуло і понад 10 тис. виявилося покалічено.

Передували події і економічна ситуація України

В кінці 2012 — початку 2013 рр Росія активно пропонувала Україні приєднатися до Митного союзу ЄАЕС і стати його повноправним членом, аргументуючи це міркуваннями економічної вигоди й доцільності — вигодами, які Україна отримає, зокрема, від постачання російських енергоносіїв за більш низькими цінами. При цьому, однак, зовсім не враховувалася політична складова — консенсус українських еліт щодо необхідності інтеграції з Євросоюзом і входження в Зону вільної торгівлі, а також зобов'язання українських політиків (включаючи президента Віктора Януковича) перед Євросоюзом. У підсумку Україна відкинула всі пропозиції Росії про інтеграцію, і справа звелася до суто символічного участі України у якості «спостерігача» МС. Янукович заявив, що пріоритетом для України є інтеграція в Євросоюз, а з Митним союзом він вважає необхідним вибудовувати співпрацю у форматі «3+1» — «на секторальному рівні». Однак прем'єр-міністр Росії Дмитро Медведєв заявив, що співпраця «3+1» неприпустимо. Всі парламентські партії України (за винятком комуністів) виступали проти приєднання України до МС, підтримуючи курс на євроінтеграцію. Незважаючи на це, 31 травня 2013 року Україна підписала меморандум про співпрацю з Митним союзом.

18 вересня 2013 року кабінет міністрів України одноголосно схвалив проект Угоди про асоціацію з Європейським союзом. У жовтні президент Росії Володимир Путін заявив, що в разі створення асоціації з Євросоюзом Україна не зможе приєднатися до Митного союзу.

Віктор Янукович, за деякими даними, скаржився лідерам Євросоюзу на жорсткий тиск з боку Москви, катастрофічний спад товарообігу з Росією і загрозу російського керівництва збанкрутувати Україну.

Зовнішньоекономічне становище України в цей період вже було вкрай нестабільним. Станом на кінець листопада 2013 року, золотовалютні резерви країни знизилися до показника 2006 року — менше 19 млрд дол. При цьому не був погашений борг перед «Газпромом» за постачання газу, що перевищив 2 млрд дол. Економічні показники погіршувалися на тлі наближення нового етапу пікових виплат за зовнішніми позиками, у тому числі за кредитами МВФ. За словами президента Українського аналітичного центру Олександра Охріменка, комісар Євросоюзу Штефан Фюле обіцяв українському керівництву перегляд умов кредиту МВФ (зняття вимог про підвищення цін на газ для фізичних осіб і заморожування зарплат бюджетникам), однак 20 листопада в Києві дізналися, що Захід не пішов назустріч Україні — умови залишилися незмінними.

У грудні 2013 року газета «Комерсант» повідомила з посиланням на інформовані джерела, близькі до адміністрації президента України, що ще в листопаді Росія запропонувала Україні в цілому 15 млрд доларів у вигляді прямої допомоги, кредитів та різних преференцій. Крім того, Україні було обіцяно зниження цін на газ, що повинно було принести її бюджету ще кілька мільярдів доларів. На тлі 600 млн євро, які були обіцяні Україні у разі підписання Угоди про асоціацію з ЄС, російські умови виглядали незрівнянно більш привабливими. Москва також погодилася фінансувати кілька великих інфраструктурних проектів і заявила про готовність запропонувати провідним українським підприємцям, у тому числі з найближчого оточення Віктора Януковича, участь у «надзвичайно вигідних проектах», що повинно було викликати у них особисту зацікавленість у зближенні саме з Росією, а не з Євросоюзом. Саме ці «фінансово-економічні аспекти» і стали вирішальним аргументом, який переконав Януковича відкласти підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом. Однак про негайний вступ у Митний союз, за даними газети «Комерсант», мова не йшла.

21 листопада, за тиждень до саміту «Східного партнерства» у Вільнюсі, основною подією якого повинно було стати підписання Україною Угоди про асоціацію з Євросоюзом, уряд України заявив про призупинення підготовки до укладення цієї угоди.

Основні етапи розвитку ситуації

Протести на підтримку євроінтеграції

Акції протесту в Києві та інших великих містах України почалися відразу ж після оприлюднення рішення уряду призупинити процес підготовки до підписання угоди про асоціацію України з ЄС.

На думку спостерігачів, учасниками акцій рухали два основних мотиви:

• щира переконаність у тому, що Угода про асоціацію відкривало двері Україні в ЄС; протягом попереднього року цю думку підтримували не тільки представники парламентської опозиції, але і Партія регіонів, яка заявляла про європейський вибір і європейському шляху;
• антиросійський за своєю суттю протест проти можливого приєднання до Митного союзу.

У ряді регіонів учасники евромайданов висували не тільки проєвропейські гасла, але і вимагали відставки місцевої влади.

24 листопада в Києві відбулося багатолюдне хода і мітинг парламентській опозиції (партії «Свобода», «Батьківщина» і «УДАР») «За Європейську Україну» (такі мітинги, які з тих пір регулярно, опозиція називала «народними віче»). На мітингу було оголошено про початок безстрокової акції протесту і була в загальних рисах представлено програму опозиції — продовження євроінтеграції та відставка уряду. В цей же день відбулося перше зіткнення маніфестантів з міліцією.

26 листопада страйк оголосили студенти. Відомий діяч «Помаранчевої революції» Юрій Луценко закликав студентів «стати самостійною силою», але не забувати, що «політику, в тому числі європейську інтеграцію, не можна робити без політиків». Надалі дії студентства, на думку Луценка, повинні були відіграти важливу роль в рамках акцій опозиції, а студентська страйк повинна була охопити «більшість півмільйонного київського студентства та інших вузів країни».

Після того, як 29 листопада на Вільнюському саміті «Східного партнерства» президент України Віктор Янукович не підписав Угоду про асоціацію України з ЄС, лідери парламентської опозиції висунули вимогу імпічменту президента і дострокових виборів Верховної ради і президента.

Силова акція 30 листопада та її наслідки

В ніч з 29 на 30 листопада підрозділи «Беркута» розігнали наметове містечко на Майдані Незалежності, жорстоко побивши знаходилися в ньому учасників акції протесту. Більше тридцяти осіб було затримано. За медичною допомогою звернулося 35 осіб, семеро з них були госпіталізовані.

Розгін наметового містечка призвів до загострення політичної ситуації. Жорстка силова акція викликала масове співчуття постраждалим, надавши опозиції найсильніший аргумент проти влади — більш емоційно сильний, ніж «відмова від євроінтеграції». Надмірне застосування сили з боку органів правопорядку призвело до різкої негативної реакції керівників країн Заходу і Януковича поставило в становище того, хто виправдовується. У зв'язку з цим висловлювалося припущення, що розгін — справа рук однієї з груп в оточенні президента Януковича, яка вже «списали» його і має власного кандидата у президенти.

На Західній Україні за закликом опозиції почалось формування загонів добровольців — пізніше повідомлялося про відправку до Києва автотранспортом до 10 тисяч осіб.

1 грудня зібралися в центрі Києва багатотисячні маси протестуючих відновили контроль над Майданом Незалежності, по периметру Майдану було розпочато зведення барикад. В акції взяли участь європейські дипломати, віце-президент Європарламенту Яцек Протасевич, колишній голова Європарламенту Єжи Бузек, колишній глава польського уряду, лідер партії «Закон і справедливість» Ярослав Качиньський. Головними вимогами опозиції в ході проведеного на площі «Народного віча за європейську Україну» стали відставка президента Януковича та притягнення до відповідальності міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка та керівників низки обласних спецпідрозділів «Беркуту», який застосували силу проти мітингувальників.

В ході послідували за цим масових заворушень були захоплені будівлі Київської міської державної адміністрації (КМДА) і Будинок профспілок, які в подальшому протестувальники використовували під власні потреби. Створений опозицією Штаб національного опору, що розмістився в Будинку профспілок, закликав київських студентів почати загальний страйк.

В той же день група ультрарадикальних активістів організувала спробу штурму Адміністрації президента на вул. Банковій. Лідери парламентської опозиції спробували заявити про свою непричетність і покласти відповідальність на якихось «провокаторів».

Події в Києві викликали неоднозначне ставлення регіональних влад. Якщо на заході України обласних рад Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської, Закарпатської області повністю підтримали дії опозиції, оголосили про приєднання до загальнонаціонального страйку, а в подальшому сприяли відправлення в Київ тисяч прихильників Евромайдана, то на Південно-Сході, підтримавши прагнення до євроінтеграції, влада засудила насильницькі методи дії опозиції і зажадали від президента і уряду заходів щодо стабілізації ситуації.

Якщо до розгону наметового містечка основною вимогою протестувальників було підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом, то починаючи з 1 грудня акцент змістився на вимоги відставки уряду та президента.

3 грудня опозиція спробувала провести через Верховну раду рішення про відставку уряду. У підсумку, однак, Верховна рада відкинула запропонований опозицією законопроект.

Надалі, крім проєвропейських і антиурядових гасел, у лідерів опозиції з'явився новий привід для мобілізації — протидія передбачуваного вступу України в Митний союз Євразес.

Тим часом країни Заходу чинили тиск на президента Януковича в підтримку вимог протестувальників. Київ відвідали, зокрема, Верховний представник Європейського союзу у закордонних справах і політиці безпеки Кетрін Ештон і помічник держсекретаря США Вікторія Нуланд, які провели переговори з Віктором Януковичем, а також побували на Майдані і зустрілися з лідерами опозиції.

В ніч на 11 грудня міліція знову спробувала звільнити Майдан від барикад, але, наштовхнувшись на опір, була змушена відступити. Офіційні представники західних країн знову різко засудили спробу силових відомств штурмувати Майдан.

13 грудня в Києві відбулося засідання загальнонаціонального Круглого столу «Об'єднаємо Україну», де Віктор Янукович заявив про введення мораторію на будь-які силові дії проти протестувальників. Він також запропонував Верховній раді проголосувати за амністію відносно затриманих під час акцій протесту і закликав опозицію використовувати Верховну раду як майданчик для переговорів з метою пошуку шляхів виходу з політичної кризи і доопрацювання Угоди про асоціацію. В цілому, однак, зроблена Віктором Януковичем спроба знизити тиск на владу шляхом переговорів з лідерами опозиції і зміщення декількох високопоставлених чиновників, причетних до силового розгону мітингу 30 листопада, виявилася безуспішною.

З 14 грудня свою безстрокову акцію («Антимайдан») у підтримку українського керівництва в центрі Києва, на Європейській площі та в Маріїнському парку початку Партія регіонів. 14-15 грудня протистояння прихильників і противників української влади досягло піку. Опозиція та правляча Партія регіонів вивели на вулиці сотні тисяч людей, у Києві вперше пройшли два паралельних мітингу — Майдан і Антимайдан. Чергове «народне віче», в якому взяли участь, за деякими даними, до 200 тис. осіб, продемонструвало, що пріоритети мітингувальників змінилися. Початкове вимога опозиції — покарати винних у розгоні мітингу 30 листопада — відійшло на другий план перед новим гаслом дня: не допустити підписання угоди про вступ України в Митний союз у ході намічався на 17 грудня візиту президента Віктора Януковича в Москву.

19 грудня Верховна рада ухвалила закон «Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування і покарання осіб у зв'язку з подіями, що мали місце під час проведення мирних зібрань», постановив звільнити від відповідальності осіб, які брали участь в акціях протесту в період з 21 листопада 2013 року до дня вступу цього закону в силу. 23 грудня закон був підписаний президентом.

Народне об'єднання «Майдан»

22 грудня на черговому «Народному віче» було оголошено про створення громадської організації Народне об'єднання «Майдан». Співголовами Ради об'єднання «Майдан» стали Олег Тягнибок, президент Києво-Могилянської академії Сергій Квіт, Віталій Кличко, Юрій Луценко, Руслана Лижичко, Юлія Тимошенко та Арсеній Яценюк.

На думку директора Центру суспільних досліджень «Український меридіан» Дмитра Левуся, яка привела в ті дні Російська служба радіостанції «Голос Америки», за місяць протестів парламентська опозиція фактично не змогла досягти значних результатів, «навіть притому, що не опозиція вивела народ на площу в кінці листопада. Їй просто випала можливість „осідлати“ народний протест... Вже зараз можна сказати зі значною часткою ймовірності, що зміщення президента виявилося непосильним завданням для опозиції». На думку політолога, створення народного об'єднання «Майдан» являло собою спробу «юридичного оформлення феномену Евромайдана». Політолог пояснював цю ініціативу зниженням протестних настроїв в центрі Києва і бажанням опозиції контролювати протестний електорат до початку президентської кампанії 2015 року, «заморозивши» Євромайдан як «перспективний мобілізаційний ресурс, який можна буде розгорнути по всій Україні».

Парламентська опозиція і радикали

Як відзначали в середині січня 2014 року аналітики Київського центру політичних досліджень і конфліктології, вже з перших днів протестів серед їх учасників з'явилося розділення на основну масу, яка вважала, що «новий» Майдан повинен копіювати мирний Майдан-2004, і так званий «правий сектор» (футбольні ультрас, «Тризуб», «УНА-УНСО», «Патріот України» (Соціал-національна асамблея) та ін.), який розглядав Майдан лише як зручний привід для початку «національної революції», яка, за словами лідера «Правого сектора» Дмитра Яроша, повинна була завершитися «повним усуненням режиму внутрішньої окупації і створенням української національної держави з системою всеосяжного національного народовладдя». Хоча лідери опозиції намагалися дистанціюватися від радикалів і спочатку називали їх провокаторами, відмовитися від їх послуг вони не могли — «Правий сектор» поряд з «Самообороною Майдану» виконував функції охорони (як зовнішньої, так і охорони внутрішнього порядку), брав активну участь в організації акцій за межами Майдану. Лідери «Правого сектора» порівняно довго трималися в тіні, далеко від публічної політики — на думку фахівців, це пояснюється тим, що спочатку «Правий сектор» являв собою досить штучне об'єднання мало сумісних сил, між якими систематично виникали конфлікти. На Майдані їх об'єднав радикалізм поглядів, а після Нового року — ще й загальний джерело фінансування (у цьому зв'язку згадувався Петро Порошенко, в той час був лише одним з ряду українських олігархів).

Хоча «Правий сектор» не виник з нізвідки, багато ліберали і засоби масової інформації воліли не помічати його поява і існування. «Правий сектор» піддавався критиці як всередині України, так і за її межами: всі лідери парламентської опозиції (Ст. Кличко, О. Тягнибок, А. Яценюк) ще на початку протестних акцій (1 грудня) засудила напади на активістів «Правого сектора» на міліцію і охарактеризували їх як провокаторів, тим більше, що вони самі не користувалися серед радикалів ніяким авторитетом. Коли 19 січня після чергового «народного віче» кілька сотень радикально налаштованих активістів, озброєних палицями, камінням і пляшками із запальною сумішшю, пішли на штурм охорони урядового кварталу, один з лідерів парламентської опозиції Віталій Кличко спробував запобігти зіткнення радикалів Евромайдана з міліцією, але його освистали, після чого він отримав в обличчя струмінь з порошкового вогнегасника. Арсеній Яценюк, засуджуючи подальше насильство, заявляв: «Це не наш шлях, це шлях Януковича». «Правий сектор» удостоївся окремої критичного згадки навіть в коментарі представника Держдепартаменту США.

Лише в кінці січня 2014 року лідери «Правого сектора» почали висувати владі свої власні вимоги, позиціонуючи себе як самостійну суспільно-політичну силу, та заявили про бажання виступити в якості третьої сторони в переговорах між владою і опозицією. Заявлені цілі «Правого сектора» полягали в повній «перезавантаження» влади, реформування органів юстиції, правоохоронних органів, спецслужб. 14 лютого «Правий сектор» оголосив про сформувати свого політичного ради і зажадав від «демократичної парламентської опозиції», враховуючи необхідність єдності опозиційних сил та роль «Правого сектора» в протестних акціях, почати з політичною радою «Правого сектора» консультації щодо участі його представників у політичному процесі, направленому на врегулювання протистояння. 20 лютого Дмитро Ярош особисто зустрічався з президентом Віктором Януковичем і, за його словами, відмовився прийняти пропозицію президента про перемир'я. 21 лютого, при публічному оголошенні на Майдані лідерами парламентської опозиції умов підписаного президентом Януковичем Угоди про врегулювання політичної кризи на Україні, саме представники «Правого сектора» заявили, що їх не влаштовує обумовлена в документі поступовість політичних реформ, і зажадали негайного відходу у відставку президента Януковича — в іншому випадку вони погрожували штурмом будівель адміністрації президента і Верховної ради. Дмитро Ярош заявив, що в Угоді відсутні чіткі зобов'язання щодо відставки президента, розпуску Верховної ради, покарання керівників силових відомств та виконавців «злочинних наказів, в результаті яких були вбиті близько сотні українських громадян», він назвав Угоду «черговим замилюванням очей» і відмовився його виконувати. «Правий сектор» так і не виконав один з основних пунктів Угоди — про здачу зброї.

«Правий сектор» після зміни влади на Україні

22 березня 2014 року на закритому з'їзді у Києві було прийнято рішення перетворити «Правий сектор» в політичну партію на юридичної та кадрової базі партії «Українська національна асамблея» (УНА-УНСО), яку було перейменовано у партію «Правий сектор». Керівником партії був обраний Дмитро Ярош, якого партія вирішила висунути кандидатом на позачергових виборах президента України, що відбулися 25 травня 2014 року. Ярош, однак, пішов на президентські вибори як самовисуванець і отримав 0,70 % голосів.

Відомо, що Яроша пов'язують багаторічні дружні стосунки з Валентином Наливайченко (голова СБУ з 2006 по 2010 рік і в 2014-2015 роках). У той же час відносини «Правого сектора» з Арсеном Аваковим, в. о. міністра внутрішніх справ, виявилися зіпсовані у зв'язку з убивством одного з «побратимів» Яроша — Олександра Музичка, координатора «Правого сектора» на Західній Україні. Координатор «Правого сектора» в Рівненській області Роман Коваль повідомив, що за два тижні до вбивства Музичко зустрічався з уповноваженим уряду України Тетяною Чорновіл, яка приїжджала за дорученням Турчинова. Вона рекомендувала йому на кілька місяців зникнути з країни і пропонувала 20 тисяч доларів. На думку Коваля, в. о. президента Олександр Турчинов і міністр внутрішніх справ Арсен Аваков використовували сили «Правого сектору» для приходу до влади, після чого спробували позбутися від нього, зберігаючи перед Європою видимість демократії.

Після президентських виборів Ярош на деякий час зник з поля зору ЗМІ, а «Правий сектор» офіційно заявив, що буде підтримувати повністю «всі дії новообраного президента Петра Порошенка по об'єднанню та збереженню України, щодо наведення порядку на сході України».

Навесні і влітку 2014 року багато колишні радикальні активісти Евромайдана вступали в сформовану новим українським керівництвом Національну гвардію і добровольчі батальйони, які прямували на схід країни для участі в силової операції проти прихильників самопроголошених Донецької та Луганської народних республік. Ярош, зокрема, 16 липня оголосив про створення на базі силового блоку «Правого сектора» «українського Добровольчого корпусу» «Правого сектора» і сам взяв участь в бойових діях.

На дострокових парламентських виборах 2014 року Ярош переміг в одномандатному окрузі та став депутатом Верховної ради.

Початок січня 2014 року

Як зазначає Н. С. Розов, Янукович ще в січні явно розраховував отримати підкріплення з східних регіонів та/або з Росії, пустити в хід наявні резерви для вирішального бою», сподіваючись на швидку перемогу. Частково ці надії виправдалися, але цього не вистачило для рішучого психологічної переваги, який міг призвести до поступок і мирної здачі Майдану, тоді як йти на відверте насильство і велику кров режим був не готовий.

У січні і лютому на підтримку київського Майдану прибували додаткові сили з західної та центральної України, на Майдані проходили бойові навчання загонів самооборони. Це дозволяло утримувати позиції, робити окремі вилазки, але таких сил було недостатньо для демонстрації повного і переконливої переваги, здатного призвести до відносно мирного захоплення влади. Суто насильницький варіант хоч і входив у плани окремих сил Майдану («Правий сектор» та ін.), але відкидався лідерами і більшістю.

Ситуацію знову, як 30 листопада та 11 грудня, різко змінили дії самої влади.

Закони 16 січня

16 січня Верховна рада (фракції Партії регіонів і КПУ) простим підняттям рук, без обговорення і реального підрахунку голосів, прийняла 11 законів та одну постанову, ініціатором яких, як стало відомо пізніше, був президент України Віктор Янукович. Закони, підписані президентом 17 січня, набрали чинності з 22 січня.

Законопроекти, подані на голосування, не мали висновку профільного комітету і не пройшли експертизу науково-експертного управління Верховної ради — в подальшому, виходячи з обмежень, що вводяться цими законами, в ряді ЗМІ їх назвали «диктаторськими».

19 січня 2014 року у Києві після чергового «народного віче», скликаного лідерами парламентської опозиції (ВО «Батьківщина», УДАР, ВО «Свобода»), почалися зіткнення радикально налаштованих маніфестантів з загонами міліції. Опозиція зажадала відставки уряду і продовження євроінтеграції. У наступні дні опозиційно налаштовані маніфестанти в регіонах України перейшли до захопленням будівель обласних адміністрацій. На заході України, ці дії мали успіх, тоді як у регіонах центральної України ці спроби були припинені правоохоронними органами.

В результаті силового протистояння в центрі Києва, почалися захоплень адміністративних будівель і органів влади в столиці і обласних центрах, створення паралельних органів влади, організації неформальних силових структур Україна опинилася на межі введення надзвичайного стану, втрати територіальної цілісності та економічного колапсу. За оцінками політологів, радикалізація Евромайдана при одночасному безвольності і потурання керівництва країни, стурбованого в основному долею своїх зарубіжних активів і ігнорує перспективу розвалу державності, допускає безкарне публічне знищення та дискредитацію представників силових структур, стрімко розгорнула український політичний процес у неправове і антиконституційне поле.

Переговори між президентом України Віктором Януковичем і лідерами парламентської опозиції, які тривали кілька днів, призвели до поступок зі сторони влади: було скликано позачергове засідання Верховної Ради, проголосувала за скасування ряду законів від 16 січня і прийняла закон про амністію для учасників подій листопада 2013 — січня 2014 рр. 28 січня президент прийняв відставку прем'єр-міністра Миколи Азарова та кабінету міністрів, який продовжив виконувати свої обов'язки до формування нового складу уряду. Незважаючи на це, акції протесту продовжилися. Опозиція висунула вимоги повернення України до парламентсько-президентської системи правління і конституції 2004 року. 12 лютого президент Янукович погодився піти на формування коаліційного уряду. До 15 лютого в рамках амністії були звільнені всі раніше затримані учасники протестів. В ніч з 15 на 16 лютого протестуючими були розблоковані будівлі обласних адміністрацій, в Києві мітингувальники частково звільнили вулицю Грушевського і будівлю міської адміністрації. У той же час 16-17 лютого У «Майдан» і «Правий сектор» оголосили про підготовку «мирного наступу» на Верховну раду. Яценюк і Кличко на вихідних здійснили поїздку до Німеччини, де провели консультації з канцлером Ангелою Меркель. Там же в цей час перебував і Петро Порошенко.

Загострення протистояння і підписання Угоди про врегулювання політичної кризи

18 лютого відбулося різке загострення ситуації, що вилилося протягом подальших днів у масове кровопролиття в центрі Києва. Зіткнення між радикалами Евромайдана і противостоявшими їм співробітниками правоохоронних органів, військовослужбовцями внутрішніх військ і організованими групами супротивників Евромайдана поновилися в день засідання Верховної ради, на якому опозиція планувала обговорити питання негайного повернення до парламентсько-президентської форми правління і відновлення конституції 2004 року, а у підтримку цих вимог на заклик лідерів опозиції було організовано так званий «мирний наступ» на Верховну раду, в якій взяло участь кілька тисяч озброєних активістів Евромайдана. У зв'язку з кровопролиттям в Києві вкрай загострилася ситуація на заході України. Тут знову почалися захоплення органів державної влади і держустанов.

Спалах насильства і кровопролиття у центрі Києва призвели до масової втечі депутатів і чиновників з Партії регіонів і різкого падіння підтримки дій влади. Заяви на вихід з Партії регіонів написали десятки депутатів Верховної ради, керівників обласних організацій ПР, обласні депутати і міські голови. Тільки за період з 19 по 22 лютого, за даними Сергія Тігіпка, фракцію ПР у Верховній раді залишили 77 з 186 народних депутатів. У наступні дні процес продовжився.

Ввечері 19 лютого на тлі триваючого насильства і відсутності ознак компромісу між сторонами в Київ терміново вилетіли глави МЗС Польщі, Німеччини та Франції для останніх переговорів з представниками української влади і опозиції напередодні екстреного засідання Ради закордонних справ ЄС, на якому має розглядатися питання введення санкцій щодо України.

Президент Янукович оголосив 20 лютого днем скорботи за загиблими напередодні. Однак у цей день протистояння загострилося, на Інститутській вулиці в результаті дій невстановлених снайперів загинуло близько ста учасників Евромайдана і співробітників правоохоронних органів.

Увечері 20 лютого депутати, які зібралися на екстрене засідання за призовом Володимира Литвина, голови комітету Верховної ради з питань національної безпеки і оборони, прийняли постанову, осудившее застосування насильства, яке призвело до загибелі громадян України, тортур, катувань та інших злочинів проти людяності. За це рішення проголосували 236 із 238 присутніх народних депутатів України.

Своєю постановою Верховна рада зобов'язала уряд, СБУ, МВС, Міністерство оборони України та інші воєнізовані угруповання негайно припинити застосування сили і заборонити використання будь-яких видів зброї і спеціальних засобів проти громадян України. Верховна рада також заборонила проведення антитерористичної операції, оголошеної СБУ та антитерористичним центром України 19 лютого. Міністерству внутрішніх справ було наказано «негайно припинити блокування співробітниками правоохоронних органів транспортних комунікацій та інших вулиць, площ, провулків, бульварів в місті Києві та в інших населених пунктах України» та забезпечити повернення співробітників правоохоронних органів до місць їх постійної дислокації.

Тим часом прибули до Києва глави МЗС Польщі Радослав Сікорський, Німеччини Франк-Вальтер Штайнмайер і Франції Лоран Фабіус провели тривалі переговори з Віктором Януковичем у пошуках мирного варіанту виходу з кризи. Як повідомила польська преса, представники західних країн запропонували українському президентові організувати перехідний уряд, приступити до конституційної реформи і, головне, провести дострокові парламентські і президентські вибори. За переговорами з Януковичем почалася їхня зустріч з опозицією. На прохання Януковича російський президент Володимир Путін також направив до Києва свого представника для участі в переговорному процесі з опозицією в якості посередника. Ним став уповноважений з прав людини Володимир Лукін.

Пізно ввечері 20 лютого в Адміністрації президента поновилися переговори за участю української влади, опозиції, міністрів закордонних справ Польщі, Німеччини і Франції. Пізно вночі до них приєднався Володимир Лукін. Переговори закінчилися під ранок. Сторони парафували текст Угоди, підписання якого відбулося вдень 21 лютого.

21 лютого у відповідності з постановою Ради та наказом президента Януковича розпочався висновок з Києва міліції, внутрішніх військ та спецпідрозділів МВС.

В 16:00 президентом Януковичем і главами трьох опозиційних партій в присутності дипломатичних представників Польщі, Німеччини та Франції (Володимир Лукін відмовився підписувати угоду про врегулювання кризи, пославшись на невизначеність його суб'єктів) було підписано Угоду про врегулювання політичної кризи. В якості першого кроку Угода передбачала прийняття, підписання і оприлюднення спеціального закону, який відновлює дію Конституції України 2004 року.

Протягом години після підписання Угоди Верховна рада прийняла відразу в трьох читаннях проект «Закону про поновлення дії окремих положень Конституції України», який повертає Конституції 2004 року, і направила його в Адміністрацію президента. Крім того, Верховна Рада прийняла закон, що виключає кримінальне переслідування для всіх учасників масових акцій протесту. Депутати також зняли з посади главу МВС Віталія Захарченка та проголосували за закон, що дозволяє звільнити з ув'язнення Юлію Тимошенко.

Угода Януковича з опозицією також передбачала формування «уряду національної довіри», конституційну реформу і проведення дострокових виборів президента до кінця 2014 року, а в якості найбільш термінових заходів - відвід сил правопорядку з центру Києва, припинення насильства і здача опозицією зброї.

Роль олігархів

Істотний вплив на перебіг подій справила позиція українських олігархів. Олігархізація політики — одна з ключових проблем партійної діяльності на Україні, що відбивається на розвитку громадянського суспільства. Політичні партії на Україні не завжди і не обов'язково є продуктом громадянського суспільства. Вони можуть створюватися «зверху» певними тіньовими структурами і тому керуються інтересами своїх патронів, олігархів і їх клієнтів, а не суспільними інтересами. За підрахунками всеукраїнського ділового тижневика «Власть денег», близько 100 депутатів Верховної ради VII скликання спонсорувалися найбільшими фінансово-промисловими групами (ФПГ) України. Безумовними лідерами за кількістю підвідомчих депутатів були Рінат Ахметов (ФПГ «Систем Кепітал Менеджмент») і Дмитро Фірташ (ФПГ «Group DF»). Так, за деякими оцінками, у Фірташа в Раді було до 20 «кишенькових» депутатів, а у Ахметова чи не п'ятдесят. Переважна більшість підконтрольних ФПГ народних депутатів України представляли Партію регіонів, ВО «Батьківщина», КПУ. Олігарх Ігор Коломойський (ФПГ «Приват») на виборах у Верховну раду 2012 року фінансував ВО «Свобода», а в період «Евромайдана» — «Правий сектор».

Великі олігархи, які акумулювали свій капітал у 1990-ті — 2000-ті роки, ще до Евромайдана ввійшли в протистояння з так званої «родиною: синами Віктором і Олександром і молодим оточенням президента Януковича (віце-прем'єром Сергієм Арбузовим, міністром внутрішніх справ Віталієм Захарченко, Юрієм Колобовим, міністром доходів і зборів Олександр Клименко). В української фінансової еліти, зокрема, викликав роздратування той факт, що лише за 2013 рік стан Олександра Януковича — старшого сина президента — збільшилася з 187 млн до 500 млн доларів. У 2010 році, коли Янукович був обраний президентом, провідні фінансово-промислові групи країни його кандидатура влаштовувала. Пізніше утворилася між «сім'єю» («младореформатора») і так званими «старими " олігархами» стали час від часу виникати розбіжності (наприклад, при формуванні бюджету), однак зрив Угоди про асоціацію, лоббировавшегося представниками великого бізнесу, кардинально змінив ситуацію.

У той час як родина Януковича займалася «первинним накопиченням капіталу», олігархи першої хвилі вже хотіли б бачити себе серед світової фінансової еліти. Так, Рінат Ахметов вже з 2009 року для аудиту своїх активів привернув Price Waterhouse Coopers, так що йому належить «Систем Кепітал Менеджмент» стала однією з найбільш прозорих компаній на Україні. У той час як «старі олігархи зацікавлені у економічних відносинах із Європою, українська влада, що називається, «плюнула їм в обличчя», відмовившись підписати угоду про асоціацію та вільну торгівлю з ЄС. З'явилися побоювання, що Україна після недавніх подій може опинитися в ізоляції з боку Заходу, а криза в її економіці, як писала «Kiev Times», може спровокувати владу на спробу «залатати дірки в бюджеті шляхом нового переділу власності і реприватизації бізнесу».

В грудні 2013 року, в ході зустрічі помічника держсекретаря США Вікторії Нуланд з Рінатом Ахметовим, Нуланд попередила, що у випадку розгону Евромайдана США і лідери ЄС негайно відреагують введенням санкцій «не тільки проти чиновників і політичних лідерів Партії регіонів, але й проти всіх тих, хто підтримував цей режим матеріально». Ахметов на зустрічі стверджував, що він намагався утримати президента Януковича від застосування сили проти Евромайдана, але Янукович відмовився його прийняти. Тоді Нуланд не просто заявила про санкції — вона конкретизувала цю загрозу, назвавши список осіб, які разом з сім'ями потраплять під санкції в першу чергу. Це Рінат Ахметов, Вадим Новинський, Андрій і Сергій Клюєви. Видання «Цензор. Немає» прокоментував висловлені Нуланд імена наступним чином: «Чому саме вони? Тому що Ахметов контролює 55 депутатів фракції ПР, а Клюєв має мандат від „молодої команди“ на управління іншою частиною фракції».

Рішення Януковича зупинити євроінтеграцію призвело до розколу української еліти, і частина українського великого бізнесу — групи Коломойського, Порошенко, Тарути і інших так званих олігархів, що протистоять групі Януковича молодшого, — організували постачання табору протестувальників на Хрещатику, а Порошенко безпосередньо брав участь у подіях 1 грудня 2013 року і, як відзначали експерти Київського центру політичних досліджень і конфліктології, розглядався як один з кандидатів на пост прем'єра перехідного уряду в разі, якщо б 3 грудня парламентської опозиції вдалося провести вотум недовіри уряду Азарова: «В останні дні саме Порошенко розглядався як один з кандидатів на пост прем'єра перехідного уряду... принаймні, минулого тижня він все робив для повернення у владу, ставши одним з активних учасників майданних протистоянь. Один час ЗМІ навіть почали писати не про трьох лідерах Майдану, а про чотирьох, вважаючи четвертим Порошенко. Але після провалу відставки уряду Порошенка практично зник з інформаційного поля. Показово, що 1 грудня у „Фейсбуці“ була створена група „Мій президент — Порошенко!“, а з 4 грудня сторінка цієї групи перестала оновлюватися».

Після усунення Януковича від влади генерал-майор Олександр Якименко, який очолював при ньому Службу безпеки України (СБУ), заявив в інтерв'ю на телеканалі «Росія 1», що на додаток до фінансування, що надходить з США, фінансуванням державного перевороту на Україні під тиском США активно займалися і українські олігархи. «Як і Порошенко, так і Фірташ, Пінчук фінансували Майдан. Вони заручники цієї ситуації, тому що весь бізнес, всі їхні активи розташовані за кордоном. І вони виконували команди Заходу. Їм не залишалося нічого іншого, як підтримати Майдан, так як в противному випадку вони б залишилися без своїх активів», — зазначив Якименко.

В якості олігарха, найбільш зацікавленого в протистоянні з Росією, називають Ігоря Коломойського. Відомо, що на Південному Сході України знаходяться ключові підприємства Коломойського: Кременчуцький НПЗ, Стахановський, Запорізький та Нікопольський феросплавні заводи. Експорт феросплавів здійснюється через порт «Південний», що знаходиться у Одеській області.. В середині 2014 року висловлювалося припущення, що контролировавшиеся Коломойським території України (Дніпропетровська і Одеська область) стали третім центром сили на Україні (поряд з Києвом та Донецької і Луганської республіками), проводять відносно самостійну політику. Коломойський фінансував збройні формування (батальйони «Штурм» і «Дніпро»), витрачаючи на їх утримання до 10 млн дол. щомісяця.

Вже після зміни парламентської коаліції та центральної влади багато представників великого бізнесу (Ігор Коломойський, Сергій Тарута) були призначені керівниками обласних державних адміністрацій України.

Ідея федералізації України

Як відзначають політологи Ігор Баринов, Володимир Лапкін і Володимир Пантін, обрана української господарсько-політичною елітою на початку 1990-х років модель унітарної національної держави «не просто ігнорувала фундаментальну соціокультурну неоднорідність країни, але у міру свого втілення ставала головним джерелом громадянського протистояння, раз за разом розколює країну в ході чергового електорального випробування». Ще одним важливим фактором поляризації стало, на думку політологів, «фактичне „табуювання“ українськими політичними елітами ряду принципових проблем політичного життя країни в якості обов'язкової умови доступу до легітимних участі в політичному процесі» — до них слід віднести проблеми «другої державної мови», «федералізації» та «автономізації». Вперто відмовляючись виносити ці питання на політичний порядок денний, українські еліти сформували і закріпили поділ країни, що проявляється на всіх виборах: захід і центр України проти сходу і півдня. Таким чином традиційне розмежування українського суспільства, етнонаціонального, мовною та культурно-конфесійною критеріям за останнє десятиліття стало виразно політизованим і перетворилося в ключовий фактор дестабілізації української держави.

В ході політичної кризи деякі глави регіонів Південно-Східної України та суспільно-політичні діячі висловлювали ідею федералізації України і децентралізації влади як можливий вихід із ситуації.

Так, 30 січня народний депутат від Партії регіонів Вадим Колесніченко запропонував перейти від унітарної до федеративної моделі управління країною. В підтримку федералізації України висловлювалися народний депутат від Партії регіонів Олег Царьов і комуніст Леонід Грач.

Ідея федералізації знайшла підтримку у деяких російських офіційних осіб.

Радник президента рф Сергій Глазьєв в інтерв'ю виданню «Комерсант-Україна» підтримав ідею глибокої федералізації України і зближення південно-східній частині країни з Митним союзом: «Думаю, це вже не ідея, а очевидна необхідність. В рамках жорсткого унітарної держави буде йти постійне протистояння. Щоб його припинити, потрібна федералізація. Треба дати регіонам достатньо прав, можливість самостійно формувати свої бюджети і навіть можливість часткового зовнішньополітичного самовизначення. У світовій практиці є такі приклади, хоча вони і виглядають дивно з точки зору міжнародного права, коли в рамках однієї країни діють різні торгово-економічні режими. Наприклад, у складі Данії є Гренландія, при цьому Данія є частиною Євросоюзу, а Гренландія — ні... На сьогоднішній день економічні, культурні, людські зв'язки між областями Західної і Східної України менше, ніж зв'язки між Південно-Східною Україною і Росією, а також між західними областями і країнами Євросоюзу... Фактом є також те, що різні частини України тяжіють до різних торговельно-економічних утворень. При цьому областей, зацікавлених в Митному союзі, набагато більше, ніж тих, хто може розраховувати на реальну вигоду від вільної торгівлі з ЄС».

12 лютого в ході дискусії «Федералізація України: від розколу до єдності», яку організував Інститут країн СНД, радник-посланник посольства Росії в Києві Андрій Воробйов висловив думку, що Україна, «незалежно від політичних бажань, розвивається в напрямку федерації. Буде це формально закріплено конституцією або немає, або вона формально продовжить бути унітарною державою, але неформально вже є федерацією», оскільки в ряді областей створені альтернативні органи державної влади. За словами дипломата, розмови про федералізацію України ведуться вже давно: «Розмовляючи нещодавно з Михайлом Добкіним, я почув від нього фразу, яка, на мій погляд, дуже близька до істини: Україна в останні 3 місяці реально живе в режимі федерації».

12 лютого в ході круглого столу «Соціально-економічні і політичні процеси в посткризовій Україні», що проводилося в Харкові, губернатор Харківської області Михайло Добкін назвав федералізацію України «максимально прийнятним варіантом децентралізації влади»: «Федералізація дає можливість законодавчо, конституційно закріпити право на території більш широкі повноваження. Федералізація — це не страх, це не сепаратизм, це не зрада державі, а інша форма управління. Україна як унітарна держава не відбулася».

Ідея федералізації, однак, не отримала розвитку. 14 лютого президент Віктор Янукович в інтерв'ю журналісту Віталію Коротичу заявив, що «питання введення федеративної моделі державного устрою України на даний момент не актуальне». Разом з тим він навів приклад моделі федеративного державного устрою Німеччини як «реальний і дієвий механізм справедливого розподілу державних коштів». Крім того, «в різних регіонах різні погляди на те, як вони повинні жити. Це залежить від менталітету або від традицій». Однак «будь-які доленосні питання ні в якому разі не можна вирішувати на емоціях», і насамперед слід думати про те, як «берегти нашу державу». Проте вже через тиждень Янукович фактично був відсторонений від своєї посади, а прийшла до влади колишня опозиція приступила до кримінального переслідування посадових осіб, які підтримували ідею федералізації, звинувативши їх у сепаратизмі. Зокрема, кримінальну справу за обвинуваченням за ч. 2 ст. 110 Кримінального кодексу України («Посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, вчинене представником влади») було порушено стосовно колишнього харківського губернатора Михайла Добкіна

Зміна влади на Україні і питання про її легітимність

Прийнятий Верховною радою проект «Закону про поновлення дії окремих положень Конституції України», який повертає Конституції 2004 року, президент Янукович не підписав. Згідно статті 94 Конституції України, якщо президент України протягом 15 днів (в даному випадку, до 8 березня) не повернув закон для повторного розгляду, закон вважається схваленим президентом України і має бути підписаний та офіційно оприлюднений. Проте, прийнявши рішення діяти в обхід конституційної процедури, Верховна рада 22 лютого видала постанову про відновлення Конституції в редакції 2004 року, яке діяло до набрання чинності прийнятого 21 лютого закону; в той же день воно було опубліковано, а незабаром був опублікований і сам закон, підписаний вже Олександром Турчиновим.

22 лютого в Харкові за ініціативи Всеукраїнського громадського союзу (ВОС) «Український фронт» пройшов з'їзд депутатів всіх рівнів південно-східних областей України (в основному були присутні представники Харківської, Донецької, Луганської областей), міста Севастополя та Автономної Республіки Крим. Виступив на з'їзді заступник керівника фракції Партії регіонів у Верховній раді України Олег Царьов заявив, що в Україні відбулося збройне захоплення влади, а тому він закликав учасників з'їзду домовитися про подальші дії з метою недопущення перенесення політичної дестабілізації з Києва на Південний Схід. В тексті прийнятої резолюції підкреслювалося, що «незаконні збройні формування зброю не здали, продовжують захоплювати центральні органи влади, вбивати мирних людей і співробітників правоохоронних органів. Верховна рада України працює в умовах терору, під загрозою зброї та вбивства. Рішення українського парламенту, прийняті в цих умовах, викликають сумніви в їх добровільності, легітимності і законності».

Констатуючи, що «центральні органи влади паралізовані», делегати з'їзду ухвалили, що «на період до відновлення конституційного порядку і законності» «органи місцевого самоврядування всіх рівнів, Верховна Рада АР Крим та Севастопольська міська рада вирішили взяти на себе відповідальність за забезпечення конституційного ладу, законності, прав громадян та їх безпеки на своїх територіях», при цьому обласні, районні ради, Севастопольська міська рада, Верховна Рада АР Крим повинні «відкликати делеговані органам державної виконавчої влади повноваження». Делегати закликали правоохоронні органи «забезпечити тісну взаємодію з місцевими органами влади», війська — «залишатися на місцях дислокації, забезпечити збереження складів зі зброєю та боєприпасами і військовою технікою, не втручатися в протистояння і конфлікти», а населення — «самоорганізуватися для взаємодії з правоохоронними органами на місцях».

У той же день в телеефір вийшла відеозапис інтерв'ю з Януковичем, в якому він заявив, що не збирається подавати у відставку і не має наміру підписувати рішення Верховної ради, які він вважає протизаконним, а те, що відбувається в країні кваліфікував як «вандалізм, бандитизм і державний переворот». Через кілька годин Верховна рада, де після масового виходу депутатів із фракції Партії регіонів об'єднана опозиція отримала перевагу, прийняла постанову, в якому заявила, що Янукович «неконституційним чином самоусунувся від здійснення конституційних повноважень» і не виконує свої обов'язки, а також призначила дострокові президентські вибори на 25 травня 2014 року.

В ніч з 22 на 23 лютого призначені Верховною радою глава СБУ Валентин Наливайченко та в. о. міністра внутрішніх справ Арсен Аваков з групою бійців спецпідрозділів «Альфа» та «Сокіл» спробували перехопити Віктора Януковича по шляху з Донецька, однак російськими спецслужбами за розпорядженням президента РФ Володимира Путіна була проведена операція по евакуації Віктора Януковича і членів його сім'ї в безпечне місце на території Криму. 24 лютого Янукович за сприяння російських властей був вивезений на російську територію.

Тим часом 23 лютого Верховна Рада поклала виконання обов'язків президента на голову Верховної Ради Олександра Турчинова.

Росія висловила сумнів у легітимності відсторонення Віктора Януковича від президентського поста, оскільки відносно президента Януковича не була проведена процедура імпічменту у відповідності зі ст. 111 Конституції України.

27 лютого стало відомо, що Віктор Янукович звернувся до керівництва Росії з проханням забезпечити йому особисту безпеку «від дій екстремістів» у зв'язку з що надходять на його адресу погрозами розправи. У своєму зверненні Янукович неодноразово підкреслив, що вважає себе чинним президентом України, а рішення, прийняті Верховною радою в останні дні, кваліфікував як нелегітимні, прийняті в відсутність багатьох членів Партії регіонів та інших фракцій, причому, за його словами, деякі з депутатів зазнали фізичного впливу і були змушені покинути Україну.

У той же день Янукович як президент, що діє у відповідності зі ст. 136 Конституції України дав згоду на відставку Анатолія Могильова з посади голови Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та на призначення на цю посаду Сергія Аксьонова.

28 лютого Віктор Янукович провів прес-конференцію в Ростові-на-Дону, де закликав російське керівництво не залишатися байдужими до ситуації на Україні: «Росія повинна використовувати всі наявні можливості для того, щоб запобігти той хаос, терор, який сьогодні є в Україні». При цьому Янукович підкреслив, що категорично проти військового вторгнення на Україну і порушення її територіальної цілісності. Янукович заявив, що готовий повернутися на Україну за умови забезпечення безпеки його і його сім'ї. За його словами, покинути країну він виявився змушений з-за безпосередньої загрози його життю та життю його близьких. Віктор Янукович заявив, що він є діючим президентом України.

За заявою постійного представника Росії в ООН Віталія Чуркіна, 1 березня 2014 року Віктор Янукович звернувся до президента Росії Володимиру Путіну з проханням «використовувати Збройні сили Російської Федерації для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності, захисту населення України».

Оцінки виконання Угоди про врегулювання політичної кризи на Україні

Віктор Янукович заявляв, що опозиція при потуранні Євросоюзу, чиї представники засвідчили досягнуті домовленості, не виконала своїх зобов'язань (такої ж думки дотримується керівництво Росії).

У той же час призначений парламентом прем'єр-міністр України Арсеній Яценюк заявляв, що з боку опозиції домовленості виконуються, і, у свою чергу, звинуватив Віктора Януковича про вихід з угоди (його підтримала постійний представник США в ООН Саманта Пауер).

Нова українська влада отримала визнання з боку Євросоюзу і США. Офіційний представник Єврокомісії Олів'є Байї охарактеризував рішення Верховної ради покласти обов'язки президента на Олександра Турчинова як «демократичну і законне», а посол США на Україні Джеффрі Пайетт заявив: «Ми відкидаємо будь-які натяки на те, що тут відбувається переворот, і на те, що легітимність інциденту нібито знаходиться під питанням через іноземної підтримки»

Спроби кримінального переслідування Віктора Януковича новою владою

Про першому відкритому кримінальній справі проти Віктора Януковича практично відразу ж повідомив новопризначений в. о. міністра внутрішніх справ Арсен Аваков. 24 лютого 2014 року проти Януковича було відкрито кримінальну справу за фактом масових убивств мирних громадян, у зв'язку з чим Янукович і ряд інших посадових осіб оголошені в розшук.

2 березня в. о. генпрокурора Олег Махніцький повідомив, що ГПУ відкрила ще одне кримінальне провадження проти Януковича: «Після його виступу в Ростові-на-Дону прийнято рішення про відкриття кримінального провадження за спроби та заклики до повалення конституційного ладу на Україні». Конкретно по ч. 2 ст. 109 Кримінального кодексу України (дії, спрямовані на зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади).

6 березня стало відомо, що ГПУ також відкрила справу за фактом того, що Янукович «у 2010 році неконституційний спосіб змінив Конституцію України, і тим самим захопив державну владу», що класифікується як злочин за ч. 2 ст. 109 Кримінального кодексу України (дії, спрямовані на зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади).

Переформатування Верховної ради, відставки і формування перехідного уряду

22 лютого пішов у відставку спікера Верховної ради Володимира Рибака змінив представник «Батьківщини» Олександр Турчинов; на нього ж 23 лютого було покладено виконання обов'язків президента України до проведення дострокових президентських виборів, призначених на 25 травня 2014 року.

22 лютого Верховна рада призначила уповноважених з питань контролю за діяльністю СБУ (Валентин Наливайченко), Міноборони (Володимир Замана) і Генпрокуратури (Олег Махніцький), після чого засідання було закрито. (24 лютого Наливайченко був затверджений Радою на посаді керівника СБУ, Махніцький — виконуючим обов'язки генпрокурора). Верховна рада призначила Арсена Авакова виконуючим обов'язки глави МВС і відправила у відставку генерального прокурора Віктора Пшонку.

23 лютого Верховна рада звільнила з посади в. о. міністра закордонних справ України Леоніда Кожару, і. о. міністра освіти Дмитра Табачника, в. о. міністра охорони здоров'я Раїсу Богатирьову.

23 лютого Верховна Рада оголосила таким, що втратив чинність викликав у свій час суперечливу суспільну реакцію закон «Про засади державної мовної політики» від 3 липня 2012 року, гарантував офіційне використання на Україні нарівні з державною українською мовою так званих «регіональних мов», тобто мов, які, згідно з даними перепису населення, вважають рідною понад 10 % населення відповідного регіону. У відповідності з цим законом російська мова отримала статус регіональної у тринадцяти з 27 регіонів України. 3 березня, проте, в. о. президента України Олександр Турчинов заявив, що не підпише рішення парламенту про скасування закону про мовну політику до тих пір, поки Верховна Рада не ухвалить новий закон.

24 лютого Верховна рада прийняла постанову про звільнення на підставі «порушення присяги» 12 суддів Конституційного суду України та про відкриття проти них кримінальних справ. Верховна рада України призначила новим головою Нацбанку України Степана Кубіва, депутата від «Батьківщини». У відставку були відправлені міністр соцполітики Наталія Королевська і міністр культури Леонід Новохатько.

24 лютого було оголошено про перехід в опозицію фракції Партії регіонів, 25 лютого про це ж заявила фракція Компартії України. 27 лютого Олександр Турчинов оголосив про створення нової парламентської більшості — коаліції «Європейський вибір», в яку увійшли 250 депутатів: члени фракції «Батьківщина», УДАР, «Свобода» і двох депутатських груп — «Суверенна європейська Україна» та «Економічний розвиток»..

27 лютого прем'єр-міністром України став Арсеній Яценюк, було сформовано новий уряд. За день до цього кандидатури на урядові пости пройшли презентацію на Майдані.

В новий кабінет міністрів увійшли чотири члени праворадикальної партії «Свобода», які отримали посади віце-прем'єра, міністрів оборони, аграрно-промислового комплексу та екології. «Батьківщина» отримала всі три провідні державні пости (спікер Ради та в. о. президента Олександр Турчинов і прем'єр Арсеній Яценюк), а також посади голів МВС, міністерства юстиції, соціальної політики та інфраструктури та посаду міністра кабінету міністрів. Крім того, члени її парламентської фракції отримали посади першого віце-прем'єра і голови Національного банку. Партія УДАР не була офіційно представлена в уряді. За її квотою, втім, був призначений новий глава СБУ Валентин Наливайченко. Ціла низка міністрів не були ні чиновниками, ні політиками, що відповідало вимогам Майдану. Двоє з них були пов'язані з одним із провідних навчальних закладів країни – Києво-Могилянською академією. Це міністри освіти та економіки, Сергій Квіт та Павло Шеремета. Міністром охорони здоров'я став відомий український лікар, координатор медичної служби Евромайдана Олег Мусій, міністром культури - заслужений артист України, провідний Евромайдана Євген Нищук, а міністром молоді і спорту – один з організаторів Автомайдану Дмитро Булатов.

Продовження кризи

Південно-східні регіони — вимоги федералізації і виходу зі складу України

Вже в кінці лютого — початку березня 2014 року міста Південно-Сходу України охопили масові суспільно-політичні акції проти дій ультраправих націоналістичних організацій, захист статусу російської мови, під антиурядовими, федералистскими, проросійськими гаслами. Протести були викликані відмовою нового керівництва враховувати думки і інтереси значних груп населення, налаштованих на збереження тісних зв'язків з Росією, і наміром екстремістських ультраправих угруповань, що підсилили за час Евромайдана свій політичний вплив, поширити на російськомовні регіони Південно-Сходу методи і прийоми силового тиску, випробувані в ході масових заворушень у Києві та на заході України (захоплення адміністративних будівель, форсоване знищення залишилися з часів СРСР пам'ятників Леніну на контрольованих новими українськими властями територіях).

1 березня на позачерговій сесії Донецької міськради депутати запропонували обласній раді провести референдум про подальшу долю Донбасу», зберегти офіційний статус для російської мови нарівні з українською, ввести мораторій на зростання цін і зниження соціальних виплат, розглядати Росію як стратегічного партнера Донбасу, створити муніципальну міліцію та «до з'ясування легітимності прийнятих Верховною Радою України законів та визнання нових органів державної влади всю повноту відповідальності за життєзабезпечення територій покласти на органи місцевого самоврядування». Аналогічне рішення прийняв Луганська обласна рада, яка, більш того, заявив про «нелегітимність нових органів виконавчої влади», зажадав роззброїти незаконні збройні формування, заборонити профашистські і неофашистські організації і заявив, що в разі невиконання його вимог, «подальшої ескалації громадянського протистояння і виникнення прямої загрози життю та здоров'ю населення Луганської області» залишає за собою право звернутися за допомогою до братнього народу Російської Федерації».

Марші з вимогами федералізації пройшли у Дніпропетровську, Донецьку, Луганську та Харкові, і ряді інших міст Південного Сходу України. В результаті штурму будівлі Харківської адміністрації поранення отримали 68 осіб. Проросійським активістам протистояли футбольні фанати «Металіста» і члени угруповання «Правий сектор». В Одесі представники антимайдановского мітингу вимагали легалізації російської мови та федералізації країни.

Як згодом говорив один з військових керівників самопроголошеної Донецької Народної Республіки Олександр Ходаковський, «Ми думали, що можна зайти в чесну боротьбу за уми людей, за електорат, щоб показати на конкретних прикладах, що стара влада себе не виправдала, що та еліта, яка представляла народ в офіційних органах, відмовилася від своїх функцій і зрадила величезну електоральну масу. І тому треба підніматися не партактиву Партії регіонів і виходити махати прапорцями, а підніматися всім небайдужим людям і формувати політичний пул проти того, що сталося». Вже на цьому етапі, за словами Ходаковського, існувала переконаність, що США, які стояли за спиною учасників Евромайдана, будуть провокувати Україну навіть всупереч її власним інтересам на такі дії та рішення, які змусять Росію на введення військ, за яким послідують санкції. На цьому етапі місцеві еліти, бачачи загрозу своїм інтересам у зростаючої політичної активності населення, спробували взяти ситуацію та лідерів громадського руху під контроль і з їх допомогою маніпулювати масами. Одночасно старі регіональні еліти, чиї позиції похитнулися, спробували переконати нові влади в Києві, що події, що розвиваються в Донбасі, можуть привести до краху української держави і що лише вони здатні заспокоїти суспільне рух і знизити загрозу для режиму. Зазнавши невдачі з приборканням громадського протесту, регіональні еліти перестали грати яку-небудь значущу роль.

Метою протестів на південному сході України спочатку була не зміна влади, а зміна форми державного устрою. Згідно з опитуванням жителів цієї частини України, проведеного Міжнародним інститутом соціології (Київ) 8-16 квітня 2014 року, «державний устрій України має бути унітарною, але з децентралізацією влади і розширення прав областей (45,2 %), федеративною (24,8 %), унітарною (19,1 %)». Найбільшу кількість прихильників децентралізації було відзначено в Херсонській, Запорізькій та Дніпропетровській областях; федералізації — в Луганській, Донецькій та Харківській областях; унітарної держави — в Одеській області.

Як заявив в розпал подій київський політолог Михайло Погребинський, жителі південно-сходу України виходять на мітинги тому, що змінилися українська влада і кандидати в президенти країни не дають чіткого розуміння перспектив розвитку їх регіонів. На його думку, першим кроком до пошуку взаєморозуміння між центром і регіонами «могло б стати проведення одночасно з президентськими виборами виборів губернаторів у всіх областях країни». Влада країни, однак, зробили ставку на силове вирішення проблеми.

По мірі радикалізації виступів і появи нових проросійських лідерів мирні протести на території Донецької і Луганської областей, а також під впливом кримських подій поступово переросли в збройне протистояння, а гасла федералізації України змінилися тут вимогами самостійності регіонів і призвели до проголошення Донецької та Луганської народних республік. Для придушення сепаратистських виступів українське керівництво оголосило про початок антитерористичної операції. В інших регіонах в результаті жорсткої позиції влади відкриті масові протести поступово зійшли нанівець.

Приєднання Криму до Росії

Найбільш масштабні суспільно-політичні зміни в лютому — березні 2014 року відбулися в Криму. Початок цим змінам поклали протести місцевого, в основній масі російськомовного населення проти дій нової влади; 23-27 лютого була здійснена зміна виконавчих органів влади Севастополя і Автономної Республіки Крим, а ті, у свою чергу, відмовилися визнати легітимність нового українського уряду та звернулися за сприянням і допомогою до керівництва Росії.

Нові місцеві органи влади в АРК і Севастополі, завдяки підтримці Росії і незважаючи на спроби протидії з боку влади України і тиск країн Заходу, в стислі терміни організували і провели 16 березня референдум про статус Криму, запропонувавши населенню Криму відповісти на питання про можливості його виходу зі складу України і входження до складу Росії. 17 березня на підставі результатів референдуму і Декларації про незалежність, прийнятої 11 березня, була в односторонньому порядку проголошена суверенна Республіка Крим, до складу якої увійшов Севастополь як міста з особливим статусом. 18 березня був підписаний договір між Російською Федерацією і Республікою Крим про прийняття Республіки Крим до складу Росії, згідно з яким у складі Росії були утворені нові суб'єкти — Республіка Крим і місто федерального значення Севастополь.

Позачергові президентські вибори

25 травня на тлі збройного конфлікту на Донбасі відбулися позачергові вибори президента України. Перемогу здобув Петро Порошенко, який набрав 54,7 % голосів.

Зміна вищого керівництва України не сприяла врегулюванню політичної кризи, а навпаки, призвела до його поглиблення. Легітимність відсторонення від влади президента Януковича в обхід конституційних процедур викликає питання. В українських і західних ЗМІ та заявах українських політичних діячів, що підтримали зміну влади, ці події, як і весь Євромайдан, розглядаються як революція («Революція гідності»). У російських ЗМІ, заяви російських та деяких українських політиків вони часто оцінюються як державний переворот.

Опитування громадської думки

За результатами соцопитування компанії «GfK Ukraine», що проводився у березні 2014 року, 48 % опитаних (20 % на південно-сході і 57 % в інших регіонах) підтримали зміну влади, у той час як 34 % поставилися до неї негативно.

Відповідно до загальнонаціонального опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України та Фондом «Демократичні ініціативи» з 26 червня по 18 липня 2015 року, у всіх регіонах країни, крім західного, Євромайдан був оцінений як найбільш негативний історична подія (25,0 % відсотків опитаних), поступившись лише голоду 1932-1933 років (54,1 %). При цьому в центральному регіоні його таким вважають 22,3 % опитаних, у південному — 42,5 %, у східному — 36,4 %, в західному — 5,9 %, в Донбасі — 31,7 %. Як саме позитивне історична подія Євромайдан оцінили 17,8 %, у тому числі 29,0 % жителів західного регіону (друге місце після проголошення незалежності України в 1991 році, якому віддали перевагу 57,1 %), 18,3 % — центрального, 14,0 % — південного, 12,8 % — східного, 4,4 % — Донбасу.

Суспільне протистояння і українські церкви

Верховний архієпископ УГКЦ Святослав висловив солідарність з учасниками «евромайданов». 24 листопада він заявив з Риму: «Хочу висловити свою солідарність з молоддю, з нашими громадянами, які не байдужі до долі своєї країни і активно выражауют свою громадянську позицію». Глава УГКЦ закликав «і тих, хто на майданах, і тих, хто сьогодні відповідальний перед народом, як наші народні обранці, і представників різних громадських організацій і політичних партій, працівників правоохоронних органів, нашу владу — не допустити насильства... Не допустити пролиття жодної краплі крові, щоб ми не зруйнували наше майбутнє».

Патріарх УПЦ КП Філарет, який перебував у Вашингтоні, направив звернення до членів Комітету з міжнародних відносин Сенату США, що проводить слухання з питання про Україну, в якому «від імені більш ніж 15 мільйонів віруючих УПЦ-КП» попросив сенаторів сприяти підписанню угоди про асоціацію ЄС з Україною. У зверненні він стверджував, що, «згідно з соціологічними опитуваннями, переважна більшість громадян України і, відповідно, більшість віруючих всіх релігій підтримують інтеграцію України в Європейський Союз в якості асоційованого члена». Філарет вважає, що Україна здатна багато дати Європі: «Особливо слід підкреслити значення і ключове місце України для безпеки Європи і решти світу. Асоціація України з ЄС повинна відхилити загрозу нової холодної війни, ознаки наближення до якої очевидні... Україна може сприяти утвердженню і в Європі, і в світі основних християнських і загальнолюдських цінностей, дарованих нам Богом... Я дуже стурбований тим, що будь-яка затримка в прийнятті України як асоційованого члена в ЄС принесе руйнівні наслідки і дозволить ворожим силам посилити тиск на нашу державу з метою здолати і підпорядкувати його, нав'язати шлях втрати незалежності, шлях до відродження автократичної імперії і відновлення холодної війни».

Що стосується керівництва УПЦ МП, то воно, навпаки, демонструє прагнення відмежуватися від політики, в тому числі і в питанні євроінтеграції. Зокрема, 19 листопада прес-секретар предстоятеля УПЦ митрополита Володимира протоієрей Георгій Коваленко заявив в інтерв'ю: «Для Церкви можливе підписання Угоди про асоціацію з ЄС — не Страсна П'ятниця і не Великдень. Церква не ділить людей за політичними або геополітичним перевагам. Вона об'єднує незалежно від ставлення людини до політики або геополітиці. Церква ... закликала всіх віруючих, включаючи громадських діячів, не вносити в церковну огорожу політику і політичні гасла... Для Церкви (Московського патріархату] геополітичний вибір на сьогоднішній день не є пріоритетним питанням». При цьому раніше (30 вересня) УПЦ МП поставила свій підпис під спільним Зверненням десяти глав Церков і релігійних організацій України, до українського народу, в якому ті підтримали євроінтеграцію України.

Всі церкви і релігійні організації країни негайно відреагували на загострення соціально-політичної ситуації на Україні, що почалося після силового розгону «Евромайдана» в ніч на 30 листопада. Вже на наступний день, 1 грудня, на офіційних веб-сторінках практично всіх конфесій з'явилися заяви із засудженням «жорстокого застосування владою сили до мирних громадян». Від керівництва держави потрібно не допускати подальшого застосування насильства, а в окремих заявах містилися і вимоги відставки Ст. Януковича та Н. Азарова. На подальше різке загострення ситуації після зіткнення біля будівлі Адміністрації президента україни (1 грудня) лідери основних церков відгукнулися знову, висловлюючи занепокоєння щодо можливого немирного розвитку подій і закликаючи до діалогу. Однак якщо предстоятель УПЦ митрополит Володимир закликав до спільного діалогу «під керівництвом президента», то у зверненні Верховного архиєпископа УГКЦ Святослава (Шевчука) прозвучала пряма підтримка Евромайдана: «Сьогодні на Евромайдане варто громадянське суспільство України — не влада, не опозиція, але, дійсно, люди, які переживають за своє майбутнє», при цьому він побічно поклав провину і відповідальність за можливе силове протистояння тільки на владу: «Я хотів би звернутися до всіх, хто має владу в Україні, не допустити силового вирішення цього конфлікту, тому що сила протистояння на крові — це дорога в нікуди». Аналогічного звернення на адресу радикальних сил на Майдані у глави УГКЦ не прозвучало. У той же час патріарх УПЦ КП Філарет у своїй заяві дав більш помірковану оцінку: «Ми закликаємо всіх, особливо міліцію, не допустити подальшого примноження насильства».

Український католицький університет у своїй заяві після цих подій пред'явив моральні вимоги до тих ультрарадикалам серед протестувальників, які думають передусім про помсту. Наслідки таких дій в заяві характеризувалися як «замах на мирний характер протесту майже мільйона осіб по всій Україні і зрада тих чесних мітингувальників, які з довірою прийняли їх у свої ряди»: «Ми маємо моральне право добиватися відповідальності за насильство з боку влади лише тоді, коли будемо домагатися відповідальності за насильство з боку тих провокаторів або демонстрантів, які свідомо розпалили криваве протистояння. Вони поставили себе не тільки поза законом, але і поза волі суспільства».

25 січня 2014 року в інтерв'ю «Радіо Свобода» глава УПЦ КП патріарх Філарет заявив: «Якщо ми входимо в Європу, то ми не входимо в Митний союз, відпадає Росія як діючий фактор. Україна зберігає свою незалежність, свою свободу. Якщо ми приєднуємося до Росії — ми йдемо в неволю — нову неволю. А якщо ми приєднуємося до Європи — ми до вільних держав приєднуємося. І таким чином ми зберігаємо свою державність. І ми хочемо жити в демократичній країні, як живуть народи Європи».

27 січня на тлі чуток про можливе введення надзвичайного стану глава УПЦ КП патріарх Філарет заявив, що вийти з кризи допоможуть тільки переговори, а якщо влада все ж таки зважиться на введення надзвичайного стану, то не зможе утримати його на практиці: «Ми проти введення надзвичайного стану. До того ж, якщо оголосити надзвичайний стан, це не означає, що воно буде виконуватися... Навряд чи у владі є сили, щоб ввести і утримати надзвичайний стан. Україна вже повстала. Для забезпечення надзвичайного стану по всій країні у влади немає резервів. Це моя особиста думка, а не позиція всієї церкви. Єдиний вихід — припинення силових дій та продовження чесних переговорів з урахуванням вимог народу».

8 лютого глава УПЦ КП патріарх Філарет закликав США і Євросоюз забезпечити гарантії безпеки для України, допомогти їй протистояти Росії і надати Україні фінансову допомогу. Про це він заявив у Вашингтоні на зустрічі з представниками української діаспори. Глава УПЦ КП Філарет та предстоятель УГКЦ Святослав на цій зустрічі заявили, що майбутнє України з Європою.

14 лютого глави трьох українських церков — Української православної церкви (Київського патріархату) Філарет, Української греко-католицької церкви Святослав і президент Всеукраїнського союзу церков християн віри євангельської-п'ятидесятників Михайло Паночко — у спільному зверненні закликали владу звільнити затриманих активістів і закрити всі кримінальні провадження проти протестувальників, а мітингувальників — добровільно залишити захоплені адміністративні будівлі і розблокувати вулицю Грушевського. Предстоятелі закликали владу, опозицію та авторитетних представників громадянського суспільства в найкоротші терміни узгодити модель врегулювання кризи.

Патріарх УПЦ КП Філарет ввечері 18 лютого, після нового загострення ситуації в Києві і почалося кровопролиття, виступив з офіційною заявою, закликавши президента, лідерів опозиції та громадських активістів припинити насильство, відкласти взаємні звинувачення і терміново поновити переговори для досягнення позитивного результату. Звертаючись безпосередньо до Віктора Януковича, він сказав: «Повторюю слова, сказані майже місяць тому безпосередньо президенту як вищому керівникові державної влади і лідера політичної сили, яка має більшість у парламенті: законом і посадою Вам дано більше влади і повноважень в країні, так і міра Вашої відповідальності — найвища»

Глобальні аспекти української кризи

За оцінкою політологів, криза, яку переживає Україна з кінця 2013 року, став своєрідним епіцентром політико-правового, геополітичного, геоекономічного і навіть ціннісного протистояння не тільки на пострадянському просторі, але і в рамках Великої Європи і навіть у глобальному світі». Цей криза виявила і актуалізував проблеми глобального характеру, серед яких в першу чергу називають «зростаючу нестійкість світоустрою та знижується ефективність функціонування міжнародних інститутів, падіння довіри до них..., дієвість та неупередженість міжнародних політико-правових механізмів регулювання конфліктів, примусу конфліктуючих сторін до діалогу..., стрімке наростання проблем функціонування інститутів демократії не тільки в країнах з перехідною політичною системою, у пострадянському та інших регіонах світу, але і в країнах з глибокими і давніми традиціями демократії».

Позиція Заходу

«Глибоке розчарування» рішенням уряду Азарова призупинити процес підготовки до підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом висловили багато єврочиновники, представники керівництва США, ПАРЄ, європейських держав. 3 грудня 2013 року Єврокомісія заявила, що не має наміру відкривати нові переговори щодо зміни тексту вже парафованої Угоди про асоціацію з Україною.

Євросоюз

Силовий розгін Евромайдана в ніч на 30 листопада 2013 року викликав різку критику українського керівництва з боку держав Заходу. 2 грудня канцлер Німеччини Ангела Меркель застерегла уряд України від застосування сили проти мирних демонстрантів. Віктор Янукович та президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу провели телефонну розмову, в ході якого Янукович пообіцяв Баррозу розслідувати застосування сили проти мітингувальників на Майдані. Прес-секретар президента США Джей Карні заявив, що адміністрація США не розглядає заворушення в Києві як спробу державного перевороту і настійно закликає українську владу створити умови для вільного волевиявлення громадян. Єврокомісар з питань розширення Європейського Союзу Штефан Фюле закликав керівництво України і опозицію сісти за стіл переговорів і негайно почати шукати консенсус. Генеральний секретар НАТО Андерс Фог Расмуссен звернувся до уряду України та учасникам акцій протесту із закликом утриматися від застосування сили. Президент Європарламенту Мартін Шульц заявив: «Я закликаю українську владу дотримуватися своїх міжнародних зобов'язань і поважати свободу волевиявлення і зборів. Криза повинен бути вирішений шляхом діалогу всіх політичних сил». Міністерство закордонних справ Швеції запросило посла України В. Степанова, щоб висловити стурбованість ситуацією на Україні. Крім того, в МЗС Литви з тією ж метою сьогодні викликали українського посла Ст. Жовтенко.

4 грудня в Київ на засідання Ради міністрів ОБСЄ прибув глава МЗС Німеччини Гідо Вестервелле, який відвідав Євромайдан і зустрівся з Кличком і Яценюком. Виступаючи на засіданні, Вестервелле заявив: «Недавнє розвиток подій, застосування сили проти демонстрантів у суботу в Києві, викликає наше велике занепокоєння. Україна, яка зараз головує в ОБСЄ, має захистити мирних демонстрантів... Ми, європейці, дивимося на Україну, і нам не є нецікавою доля України, про те, яка реакція відбувається на такі мирні демонстрації. Питання в тому, наскільки відповідально Україна, головуючи в ОБСЄ, поставиться до цим цінностям». Генеральний секретар Ради Європи Турбйорн Ягланд закликав Україну провести розслідування випадків побиття мітингувальників на Евромайдане. Він нагадав, що право на мирні зібрання прописано в Європейській конвенції з прав людини.

8 грудня президент Єврокомісії Жозе Мануель Баррозу в телефонній розмові з Віктором Януковичем знову вказав на необхідність політичного врегулювання ситуації шляхом діалогу з опозицією та громадянським суспільством, поваги до громадянських свобод і максимальної стриманості.

12 грудня Європарламент ухвалив спеціальну резолюцію «Про результати Вільнюського саміту „Східного партнерства“, зокрема, щодо України», в якій:

• засудив рішення українського керівництва не підписувати Угоду про асоціацію;
• закликав ЄС надати Україні підтримку через МВФ та ЄБРР для продовження реформ, пов'язаних з підписанням Угоди про асоціацію;
• висловив солідарність з «виступають за європейське майбутнє» і закликав українську владу «в повній мірі поважати цивільні права і фундаментальні свободи зібрань та мирних акцій протесту»;
• засудив використання грубої сили проти мирних демонстрацій і підкреслив необхідність швидкого, ефективного та незалежного розслідування і покарання осіб, визнаних винними; закликав до негайного і безумовного звільнення мирних демонстрантів, заарештованих в останні дні;
• «засудив як неприйнятне політичний та економічний тиск, включно із загрозою торгових санкцій, що застосовується Росією щодо України», і закликав країни-члени Євросоюзу «говорити з Росією на одній мові»;
• закликав Європейську комісію розглянути можливі контрзаходи», якщо Росія буде продовжувати чинити тиск на Україну «для досягнення короткочасних політичних вигод».

24 лютого 2015 року офіційний представник Єврокомісії Олів'є Байї заявив у Брюсселі, що Єврокомісія визнала легітимним призначення Олександра Турчинова виконуючим обов'язки президента України. Нове керівництво України, підтримане країнами Заходу, розпорядився відновити процес євроінтеграції. 21 березня представники Євросоюзу і Арсеній Яценюк підписали політичний блок Угоди про асоціацію. 27 червня була підписана економічна частина Угоди.

США

США з самого початку подій підтримували опозицію в просуванні її вимог і чинили тиск на українську владу. Так, наприклад, 6 грудня 2013 року помічник держсекретаря США Вікторія Нуланд на прес-конференції в Тбілісі заявила: «Що стосується України, вже давно пора для керівництва України прислухатися до голосу свого народу і відновити шлях до європейської інтеграції та економічного оздоровлення... Голос українського народу має бути почутий. Він закликає до європейського майбутнього: це вільне та демократичне майбутнє, це підзвітна судочинство, це людську гідність і відновлення економічного здоров'я України». Нуланд закликала до поваги права на мирний протест: «Насильство або погроза насильством є неприйнятним в демократичній державі», — і заявила, що відповідальні за насильство 30 листопада «повинні постати перед правосуддям, а затриманих потрібно відпустити... Минуло шість днів, а відповідальності немає», — додала вона.

У ряді робіт, в тому числі західних дослідників, держдепартамент США звинувачують у тому, що він режисирував і направляв протестний рух, у тому числі через підконтрольні йому неурядові організації (НУО) та приватні фонди. Мета таких дій полягає в стратегічне стримування економічного розвитку та політичного впливу Росії, з одного боку, через погіршення відносин між Росією і Євросоюзом, а з іншого, через наближення військової інфраструктури НАТО до кордонів Росії. У будь-якому випадку, Україна представляється «розмінною монетою в геополітичній грі США. Основними координаторами Державного департаменту США по організації зміни влади в Києві називають помічника державного секретаря у справах Європи та Євразії Вікторію Нуланд і посла США в Києві Джеффрі Пайетта. Так, Вікторія Нуланд за час подій три рази відвідала Майдан і найактивнішим чином сприяла формуванню нового керівництва України і його політичного курсу. За свідченням американського публіциста Стіва Уайсмана, Інтернет-видання «Українська правда» і мережевий телеканал «Громадське ТБ», що були основними інформаційно-пропагандистськими ресурсами Евромайдана, фінансувалися США. У серпні 2013 року Пайетт виділив у якості гранту 50 тис. дол. для підтримки створювалося опозиційного українського інтернет-телеканалу «Громадське телебачення», при цьому близько 30 тис. дол. за протекцією Дж. Пайетта повинен був виділити міжнародний фонд «Відродження» Сороса і близько 95 тис. дол. посольство королівства Нідерландів в Києві. Телеканал розпочав мовлення через добу після того, як уряд України призупинило процес підготовки до підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом.

Слід відзначити наявність свого роду суперництва у впливі на опозицію між США і Євросоюзом. Так на початку лютого 2014 року гучний міжнародний скандал викликало опублікування в ЗМІ перехопленого телефонної розмови між Вікторією Нуланд і послом США на Україні Джеффрі Пайеттом, в якому Нуланд, не вибираючи виразів, повідомила співрозмовнику, що саме вона думає про зусиллях ЄС із врегулювання політичної кризи на Україні і про лідерів української парламентської опозиції. Голова Європейської ради Херман ван Ромпей заявив у відповідь, що американцям не слід втручатися в ситуацію на Україні: «Чим більше посередників, тим проблема стає складніше. Якщо посередник і може зробити хорошу роботу там, то це Європейський союз», — заявив він.

Посол США Джеффрі Пайєт вже через кілька годин після розгону Евромайдана 30 листопада 2013 року так відреагував на своїй сторінці в Twitter: «Поки працюю над тим, щоб зрозуміти, що сталося, але, звичайно, засуджую застосування сили проти мирних демонстрантів». 11 грудня заступник держсекретаря США Вікторія Нуланд відвідала табір демонстрантів на Майдані Незалежності в супроводі Джеффрі Пайетта і влаштувала роздачу продуктів демонстрантах. Напередодні Нуланд зустрілася з лідерами української опозиції, оцінивши цю зустріч як плідну. У той же день Вікторія Нуланд зустрілася з Януковичем, заявивши йому, що методи, використані владою для розгону мітингувальників, неприйнятні. По закінченні зустрічі Нуланд заявила, що в України є шанс повернутися на шлях євроінтеграції і що вона хоче, щоб Янукович рухався в цьому напрямку, а також відновив переговори з МВФ. Прес-секретар Держдепартаменту США Джен Псакі тоді ж вперше згадала, що американська адміністрація розглядає кілька варіантів впливу на події, включаючи введення санкцій проти української влади. 13 грудня група сенаторів від Республіканської та Демократичної партій представила проект резолюції, що закликає до «мирного і демократичного врегулювання» української кризи. Сенаторами було запропоновано розглянути питання про санкції проти осіб, відповідальних за насильство проти мирних демонстрантів. Зокрема, мова йшла про заборону в'їзду в США і заморожування активів.

8 січня 2014 року Сенат США прийняв резолюцію по становищу на Україні, в якій, зокрема, різко засуджувалося рішення українських властей застосувати насильство проти мирних демонстрантів 30 листопада, 1 та 11 грудня 2013 року і містився заклик негайно покарати винних у застосуванні насильства. Тим часом посол США в Києві Джеффрі Пайетт провів зустріч з активістами українського «Автомайдану» і запевнив їх, що «відносно переслідувачів мирних громадян можуть бути застосовані санкції — ці люди можуть бути позбавлені віз в цивілізовані країни, можуть бути перекриті їх рахунки». У посольстві США пообіцяли всіляку підтримку активістам Евромайдана, в тому числі «юридичну допомогу для захисту від репресій». Як стало відомо тоді ж, в адміністрації США вже приступили до складання списків українських чиновників, на яких будуть накладені санкції.

20 січня 2014 року, після чергового загострення зіткнень в Києві, спровоковане прийняттям Верховною радою «законів 16 січня», Білий дім закликав обидві сторони конфлікту негайно припинити зіткнення, пригрозивши ввести санкції проти України. Відповідальність за ескалацію конфлікту адміністрація президента США поклала на українські влади, які, згідно із заявою, виявилися «не в змозі визнати законні претензії свого народу». Тоді ж держдепартамент США анулював американські візи для громадян України, яких у США вважають причетними до силового розгону «Евромайдана» в листопаді і грудні 2013 року.

30 січня 2014 року офіційний представник держдепартаменту США Дженніфер Псакі заявила на брифінгу, що, як вважають США, президент України Віктор Янукович повинен продовжити переговори з опозицією «для формування конкретних кроків щодо мирного врегулювання». За словами Дженніфер Псакі, в попередні дні віце-президент США Джо Байден тричі розмовляв по телефону з Віктором Януковичем: «Ми вимагали, щоб влада України і опозиція забезпечили, щоб новий український уряд зміг сприяти політичній єдності, оздоровленню економіки за підтримки МВФ і відповідало сподіванням народу на європейське майбутнє... Це три моменти, що віце-президент Байден зазначив в бесідах як важливі при розгляді урядом України своїх наступних кроків».

Як повідомила Дженніфер Псакі, напередодні держсекретар США Джон Керрі провів телеконференцію з лідерами української опозиції, в ході якої «держсекретар підкреслив безумовну підтримку демократичним прагненням українського народу по відношенню до асоціації з Європою і привітав заяви цих опозиційних лідерів, спрямовані проти насильства, їх сміливу роботу по захисту демократії, прогрес у сфері досягнення цілей мирного врегулювання», а також «висловив стурбованість повідомленнями про порушення прав людини». США зажадали від уряду України створення юридичної комісії з розслідування цих злочинів і притягнення винних до відповідальності.

14 лютого Держдепартамент США виступив із заявою, в якій закликав до формування на Україні «багатопартійної технічного уряду з справжнім розподілом повноважень та відповідальності, яке може заслужити довіру українського народу і відновити політичну і економічну стабільність». У документі віталося оголошення про звільнення всіх осіб, затриманих в ході протестів як «важливий крок до деескалації напруженості і створення простору для мирного, ненасильницького вирішення політичної кризи на Україні».

В цілях подальшого зміцнення довіри Держдепартамент закликав уряд України «припинити всі розслідування, арешти, затримання та судове переслідування щодо демонстрантів і активістів громадянського суспільства, пов'язані з протестами Евромайдана».

21 лютого держсекретар США Джон Керрі виступив з погрозами на адресу українського керівництва у зв'язку з масовим кровопролиттям на вулицях Києва, заявивши, що «народ України та міжнародна спільнота притягне до відповідальності винних у тому, що сталося... Ми однозначно засуджуємо застосування сили проти цивільних осіб з боку сил безпеки і настійно закликаємо відкликати ці сили». При цьому він також зазначив, що протестувальники повинні реалізовувати свої права мирним шляхом. Віце-президент США Джозеф Байден попередив президента України Віктора Януковича, що США готові накласти нові санкції на посадових осіб, відповідальних за насильство проти цивільних демонстрантів. Байден різко засудив насильство і закликав Януковича негайно відвести всі силові структури — міліцію, снайперів, військові та воєнізовані частини, а також «нерегулярні сили». Він також закликав до негайних і відчутним кроків до співпраці з опозицією.

Президент США Барак Обама 1 лютого 2015 року заявив в інтерв'ю телеканалу Сі-ен-ен, що США «виступили посередником при переході влади на Україні».

Оцінки

За оцінкою французького дослідника Жана Жеронимо, українська криза є продовженням боротьби за вплив між двома історичними ворогами — Росією і США, при цьому будь-яке зближення України з ЄС може вважатися підготовчим етапом її інтеграції в НАТО, що є прихованою метою нової американської дипломатії.

Колишній канцлер Німеччини Герхард Шредер назвав помилковою політику Євросоюзу на Україні. На його думку, Євросоюз «не має ні найменшого поняття, наскільки Україна розколота культурно і що з нею не можна поводитися звичним чином», і пропонує Угоду про асоціацію за принципом «або з нами, або з Росією». Схожу позицію висловив інший екс-канцлер ФРН Гельмут Шмідт.

Як пише Федір Лук'янов, головний редактор журналу «Росія в глобальній політиці», угода щодо подолання гострого політичного протистояння, підписану 21 лютого, передбачало перехідний період — збереження Віктора Януковича у владі, хоча і з урізаними повноваженнями, до виборів, які повинні були пройти лише через кілька місяців — «в цьому бачився заставу плавності процесу, рівноправного становища обох сторін, і гарантами такої моделі виступили три європейських міністра закордонних справ. Домовленість не протрималася і доби». При цьому «Захід ні єдиним словом і тим більше дією не заступився за тільки що підписаний документ». ЄС фактично відмовився від виконання ролі гаранта виконання підписаної угоди. Цим Євросоюз, як і США, підтримав і визнав нелегітимний прихід опозиції до влади і прямо сприяв порушенню конституційного ладу на Україні.

Рейн Мюллерсона, президент Інституту міжнародного права, вважає, що компроміс між опозицією і владою став неможливий з-за впевненості опозиціонерів у тому, що західні країни зроблять все заради перемоги.

Американський економіст і політичний оглядач Пол Робертс заявив, що все, що відбувається на Україні профінансували США. Він також зазначив: «Це не означає, що в українців немає реальних законних скарг. Проте абсолютно очевидно, що все це сплановано, щоб Україна надалі вступила в ЄС і НАТО. Тому що головна мета США — розташувати власні військові бази на її території, поруч з російським кордоном».

Американське видання" The National Interest, аналізуючи першу річницю української кризи, зазначило, що за останні двадцять п'ять років Україна довела, що вона нездатна керувати сама собою, а також втратила право сама вирішувати, з ким їй вступати в альянси.

Позиція Росії

Лейтмотив заяв російського керівництва на початку подій зводився до того, що рішення українського уряду призупинити процес підписання Угоди про асоціацію з ЄС було абсолютно легітимним, події в Києві — це внутрішня справа України і втручання ззовні є неприпустимим. Питання невиправданого застосування сили і надмірної жорстокості міліції щодо учасників мирних акцій в офіційних коментарях російської сторони не піднімалися. На відміну від країн Заходу, всі публічні контакти російських представників обмежувалися офіційною владою України, при повному ігноруванні вимог її громадянського суспільства.

Перший коментар з приводу Евромайдана російський президент Володимир Путін зробив 3 грудня 2013 року під час візиту до Вірменії, відповідаючи на питання журналістів. Він заявив: «Події на Україні нагадують більше не революцію, а погром. На мій погляд, це мало пов'язано з відносинами України з Євросоюзом... Це внутрішньополітичний процес, спроба опозиції розгойдати діючу легітимну владу в країні. Те, що зараз відбувається, говорить про те, що це, по всій видимості, добре підготовлені акції, і ці акції, на мій погляд, більш підготовлені не до сьогоднішніх подій, вони готувалися до президентської виборної кампанії навесні 2015 року. Це все заготовки до президентських виборів». При цьому Путін припустив, що українська опозиція або не контролює те, що відбувається, або є ширмою для екстремістських дій.

Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров, який прибув на засідання ради міністрів ОБСЄ у Київ 5 грудня, сформулював однозначну позицію Росії: законна українська влада повинна сама, без стороннього втручання вирішити внутрішні проблеми країни. Він назвав істерикою реакцію Заходу на відмову Києва від євроінтеграції. Таку ж заяву він зробив за день до цього на брифінгу в Брюсселі: «Розраховую, що українські політики знайдуть спосіб повернути ситуацію в конституційне русло. Ми виступаємо за це і закликаємо нікого не втручатися в цю ситуацію». 6 грудня прем'єр-міністр Росії Дмитро Медведєв заявив, що вважає неприпустимим втручання іноземних політиків у ситуацію, яка зараз склалася на Україні: «Рішення про те, де бути Україні і що їй робити, повинна приймати сама Україна. Це їх прерогатива. Але нам байдуже, що там відбувається, це близька нам країна. Крім того, Україна для нас важливий торговельний партнер, як і ми для України. У нас немає ніяких протипоказань проти інтеграції України з кимось, але вони повинні порахувати, у що це виллється», — заявив Медведєв в ході прес-конференції російським ЗМІ. «Це має бути прораховане рішення. Наші українські партнери вважають і зрозуміли, що до цього моменту поки не готові, і не підписали угоду. Вони прийняли своє рішення у відповідності з конституцією, нічого не порушували. Те, що відбувається там сьогодні, — складна ситуація. Але участь у політичних заходах на Україні іноземних політиків неприпустимо, це втручання у внутрішні справи», — заявив глава російського уряду.

Офіційної позиції російського керівництва, підкреслено дистанцировавшегося від внутрішньополітичних проблем України, відповідала інформаційна кампанія, що розгорнулася в російських ЗМІ. В російському медіапросторі найбільші федеральні телеканали, які і раніше віддавали пріоритет офіційній точці зору, з початком кризи потрапили під ще більший контроль влади. ЗМІ, які користувалися відносною свободою слова, були обмежені у своїй діяльності. Таким чином, на думку політологів, було забезпечено однаковість у висвітленні та трактуванні подій практично у всіх засобах масової інформації. Так, на початку Евромайдана (кінець листопада — початок грудня 2013 року) більшість російських телеканалів занижувало чисельність учасників протестів, не згадувало про силові дії міліції (розгін наметового містечка в ніч на 30 листопада) і стверджував, що міліція повністю контролює ситуацію.

<...>

17 грудня після переговорів в Москві з президентом Януковичем президент Путін повідомив, що уряд Росії вирішило підтримати економіку України та розмістити в українських цінних паперах частина резервів з Фонду національного добробуту (ФНБ) обсягом 15 мільярдів доларів. В рамках цієї програми допомоги на Ірландській біржі були випущені євробонди з купоном 5 % річних на суму 3 млрд дол.. До підписання цієї угоди наявних валютних резервів Україні вистачило б на три місяці, що загрожувало неминучим дефолтом та девальвацією національної валюти. Крім того, був підписаний газовий контракт, за якою Росія зобов'язалася поставляти газ Україні за ціною в 268,5 дол. за 1 000 кубометрів (в середньому за три квартали 2013 року ціна для Києва становила 404 долара за тисячу кубометрів газу).

<...>

У грудні 2013 року на підсумковій прес-конференції в Москві Володимир Путін на питання, чи допускає він введення російських військ на Україну для захисту своїх співвітчизників, як це було зроблено в Південній Осетії і Абхазії в 2008 році, заявив: «Ми будемо боротися за рівність прав російських співвітчизників) — це відноситься до всіх держав. Це зовсім не означає, що ми будемо махати шашкою і вводити війська. Це повна дурниця, нісенітниця. Нічого подібного немає і бути не може».

21 лютого 2014 року через три години після підписання Угоди про врегулювання політичної кризи між Віктором Януковичем і лідерами опозиції МЗС РФ розмістив на своєму сайті офіційну заяву, в якому зазначив: «Той факт, що В. П. Лукін не підписався як свідок під цими домовленостями, як це зробили три європейських міністра, не означає, що Росія не зацікавлена в пошуку компромісів, які дозволять негайно припинити кровопролиття і повернути ситуацію в правове русло. Навпаки, ми будемо готові і надалі надавати сприяння українцям на їх прохання в нормалізації обстановки». Російський МЗС підкреслив, що «головна відповідальність за свою країну лежить на уряді і опозиції. Це стосується і зароджується політичного процесу, і необхідність безкомпромісно відмежуватися від екстремістів і рішуче припинити чинені ними протизаконні дії. Практичні кроки щодо негайного заспокоєння ситуації повинні носити обопільний характер, щоб сприяти національному примиренню. І, зрозуміло, будь-які форми посередництва повинні здійснюватися при безумовному повазі суверенітету України».

Після силової зміни влади на Україні, що сталася в лютому 2014 року, Росія поставила легітимність нового українського керівництва під сумнів. 23 лютого Росія відкликала свого посла Михайла Зурабова з Києва — «у зв'язку із загостренням ситуації на Україні і необхідністю всебічного аналізу».

24 лютого Міністерство закордонних справ Росії виступило з офіційною заявою, в якій висловило «глибоку стурбованість з точки зору легітимності дії» у Верховній Раді України: «Посилаючись фактично лише на „революційну доцільність“, там штампують „рішення“ і „закони“, в тому числі націлені на те, щоб ущемити гуманітарні права росіян та інших національних меншин, що проживають на Україні».

1 березня Володимир Путін вніс у Раду Федерації РФ звернення «Про використання військ Російської Федерації на території України»:

В связи с экстраординарной ситуацией, сложившейся на Украине, угрозой жизни граждан Российской Федерации, наших соотечественников, личного состава воинского контингента Вооруженных Сил Российской Федерации, дислоцирующегося в соответствии с международным договором на территории Украины (Автономная Республика Крым), на основании пункта «г» части 1 статьи 102 Конституции Российской Федерации вношу в Совет Федерации Федерального Собрания Российской Федерации обращение об использовании Вооружённых Сил Российской Федерации на территории Украины до нормализации общественно-политической обстановки в этой стране.

У той же день Рада Федерації, на екстреному засіданні одноголосно прийняв відповідну постанову.

4 березня на прес-конференції, присвяченої подіям на Україні, Володимир Путін заявив, що сталося на Україні — «антиконституційний переворот і збройне захоплення влади».

17 квітня під час «Прямої лінії» Володимир Путін визнав наявність російських збройних сил, які підтримували кримські загони самооборони для збереження мирної обстановки на півострові і забезпечення умов для вільного волевиявлення кримчан, у той же час президент заперечував використання російських військових підрозділів на сході України.

24 червня Володимир Путін вніс до Ради Федерації пропозицію про скасування постанови про використання російських військ на Україні. На наступний день Рада Федерації скасував своє березневе постанову про використання військ РФ на Україні.

Примітки

This article "Політична криза в Україні (2013-2014)" is from Wikipedia. The list of its authors can be seen in its historical and/or the page Edithistory:Політична криза в Україні (2013-2014).

📰 Article(s) of the same category(ies)

• Шаблон:Волонтери російсько-української війни

---

 Facebook Page

🐤 Twitter Follow us on Twitter !

Read or create/edit this page in another language

• Політична криза в Україні (2013-2014) in English