Українські військові формування Далекого Сходу
| Військова історія України |
| Українські військові формування Далекого Сходу |
|---|
.svg) |
 Річ Посполита
|
| Помилка Lua у package.lua у рядку 80: module 'Модуль:Icon/data' not found. Категорія • Помилка Lua у package.lua у рядку 80: module 'Модуль:Icon/data' not found. Портал |
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
.svg){kind=small}
Українські військові частини Далекого Сходу — творені в 1917—1921 роках на території Зеленого Клину військові формації з українців як збройні сили майбутньої далекосхідної української держави.
14 грудня 1918 року Українська Далекосхідна Крайова Рада призначила Б. Р. Хрещатицького отаманом Далекосхідного українського війська.
Управління[ред.]
Згiдно з рішенням Четвертого всеукраїнського далекосхідного з'їзду від 25 жовтня 1918 року:
- Українські частини мали складатися з окремих бойових одиниць, складених з самих тільки українців.
- Мова, навчання, діловодство i команда в тих частинах мали бути безумовно українські.
- Для підготовки урядовців i старшин повинні були утворюватися окремі українські військові школи або українські відділи при загальноросійських військових школах.
- Українські частини мали формуватися під проводом Української Далекосхідної Крайової Ради через українські військові штаби.
- В умовах анархії i відсутності загально визнаної російської влади, властивих для того часу, українське військо мало підлягати тільки Українському Далекосхідному Секретарiату i не повинно було втручатися в міжпартійну боротьбу російських політичних партiй, що точилася тоді в Сибіру та на Далекому Сходi, набираючи форм громадянської війни.
- З'їздом спеціально зазначалося, що формування українських національних частин повинно було послужити поширенню національної свідомості між вояками з метою уникнути їх денаціоналізації, яка раніше була наслідком служби українців в російських частинах.
Історія[ред.]
Напередоднi Березневої революцiї 1917 року українці, як із числа мiсцевих мешканцiв, так i покликанi до служби з України, складали значну частину особового складу росiйських імператорських вiйськ в Сибiру та на Зеленому Клинi. За деякими даними у Владивостоцi українцi становили до 50–60% особового складу мiсцевого гарнiзону. Українське вояцтво взяло активну участь у розбудовi українського національно життя на Далекому Сході з перших днiв революцiї, складаючи значну частину членства українських Громад, що виникли тут у цей час.
Формування[ред.]
Формування далекосхідних українських військ відбувалось одночасно в двох різних місцях: на території Зеленого Клину, у Владивостоці, під керівництвом Бориса Хрещатицького та в Маньчжурії, в місті Харбін — під керівництвом Петра Твердовського.
Вперше формування українських збройних сил на Зеленому Клині могло початись ще навесні 1917 року, коли виникла і короткий час проіснувала Українська військова рада амурської флотилії, але праця не вийшла поза межі організаційних справ.[1]
Влітку 1917 року під час переговорів І. Модзалевського та Петра Твердовського з генералом Дмитром Хорватом був отриманий дозвіл на формування українських військових відділів. Невдовзі в Харбіні на кошти українських громад Маньчжурії було створено дві сотні: Перша українська сотня імені Тараса Шевченка та Друга — сформована на станції Хайлар. Через деякий час, з огляду на невелику чисельність Другої, вона була приєднана до Першої, в якій тепер було понад 200 осіб. Командиром сотні став заступник голови Української Окружної Маньчжурської Ради Петро Твердовський. Формування військових частин проходило під гаслом допомоги далекій батьківщині. Перша сотня виїхала в Україну у червні 1917 року з Владивостока, друга — восени з Харбіна. Але ці сотні так і не дісталися України, шлях їм був перекритий більшовиками, українські війська були роззброєні.[2]
В цей же період починають створюватись перші українські збройні загони самооборони. Щоб відрізнятись від військовослужбовців російських частин, вояки-українці нашивали на рукава своїх шинелей жовто-сині пов’язки, покидали російські частини та звертались за допомогою до українських органів самоврядування. У владивостоцькому гарнізоні, де українці складали до двох третин особового складу, за допомогою місцевої громади 4 липня 1917 року на загальних зборах воякiв 8-ї сотнi 4-го фортечного гарматного полку та 1-ї сотнi 2-го фортечного гарматного полку було ухвалено утворити зi свого складу 1-у та 2-у українські cотнi. 9 липня вояки-українці 11-ї cотнi ще одного з гарматних полкiв оголосили себе 3-ю українською сотнею. Загалом протягом літа 1917 року було сформовано 8 українських сотень та дев’ята перебувала у станi формування.
Процеси українізації військових частин також мали місце також у Микольську-Уссурійському, Благовіщенську та інших містах Далекого Сходу. У Благовіщенську 7 липня 1917 року відбулися збори вояків-українців місцевої залоги (голова – Я. Ситницький), на яких було вирішено організувати окрему українську військову частину. Однак у вересні 1917 року наказом військового міністра Тимчасового Уряду формування в Приамурській військовій окрузі українських підрозділів було категорично заборонено. У цей час було відправлено до діючої армії українську телеграфну сотню з Владивостоку, яка чітко висловила намір по прибутті на фронт перейти до української частин.
У серпні 1917 року активний громадський діяч Г. Живаго виступив з відозвою про потребу створення в Маньчжурії українського військового куреня з метою відправки його в Україну на захист Центральної Ради. Але на практиці ця ідея була реалізована тільки у листопаді 1917 року, коли були створені два окремих українських куреня (близько 1000 осіб). Після формування ці війська взяли під контроль Харбін і Далекосхідну залізницю. Наприкінці грудня 1917 року, коли влада Маньчжурії повністю перейшла до Китаю, ці підрозділи були відправлені в УНР допомагати у війні проти російських більшовиків.[3] Петро Твердовський восени 1918 року повернувся з Києва до Харбіна, призначений Павлом Скоропадським генеральним консулом Української Держави на Далекому Сході та в Маньчжурії.
Конфлікт з білогвардійцями[ред.]
У жовтні 1918 року Петро Твердовський зустрівся з командуючим військ Антанти в Сибіру і на Далекому Сході генералом Морісом Жаненом, якому передав спеціальний меморандум про необхідність створення українського війська на Далекому Сході в розмірі 1–2 корпусів чисельністю до 40 тисяч осіб. [4] Взагалi ж вважалося, що українці, якi складали переважну бiльшiсть населення Далекого Сходу, могли б виставити не менш 200 тисяч воякiв. Генерал Жанен дав принципову згоду i було розпочато деякі конкретні заходи у цій справi перед Сибірським урядом, але колчаківський переворот у Омську, що відбувся в листопадi 1918 року, суттєво ускладнив вирішення цього питання.
Верховним командиром для формування українських загонів самооборони у Читі Забайкальська Українська Окружна Рада у жовтні 1918 року призначила полковника Леоніда Слищенка, але про їх долю невідомо.[5] Того ж місяця 1918 року у Владивостоці вдалося сформувати перший Український полк імені Тараса Шевченка, але через брак амуніції полк не мав озброєння.
Відношення Російської республіки до створення української армії в Зеленому Клині було неоднозначне. 8 жовтня 1918 року голова Тимчасового Сибiрського уряду Петро Вологодський у повiдомленнi команданту владивостоцької фортецi пiдтвердив засади, на яких визнавалося можливим погодитися на створення національних вiйськових формувань. Однак ще напередоднi, 6 жовтня 1918 було надруковано постанову Сибiрського уряду «Про нацiональності, на якi розповсюджується призов до лав Сибiрської Армiї», згiдно з якою всi українцi-старшини російського війська, що мешкали на зазначеному теренi, пiдлягали призову до лав Сибiрської Армiї на загальних пiдставах, оскiльки Сибiрський уряд не визнав Україну як самостiйну державу i українцi надалi розглядалися як росiйськi громадяни. Тож українців Зеленого Клину забирали як і в Білу російську так і в Українську Далекосхідну армію.
У грудні 1918 року Українське Далекосхідне Незалежне Військо чисельністю понад 5 тисяч осіб на залізничній станції Ехо у Маньчжурії формував генерал Борис Хрещатицький, була сформована перша дивізія, в стадії формування перебували дві інші.[джерело?] Однак непохитний прибічник «єдиної та неподільної» Росії адмірал Колчак заборонив формування окремої української армії, а вже сформовану дивізію наказав відправити на фронт, де її підрозділи мали бути включені до складу білих військ для боротьби з більшовиками. З тієї ж причини не була здійснена і ідея українців Галичини та Буковини, які потрапили у російський полон під час Першої світової війни. Колчаківський уряд не дозволив їм створити окремий курінь на зразок Українських січових стрільців та використати його для захисту національних інтересів населення Зеленого Клину.
Навесні 1919 року, після відповідних домовленостей з генералом Леонідом Вериго у квітні 1919 року було розпочато створення добровольчих формувань «вільного козацтва». У цей час у Владивостоці було зорганізовано 1-й Український Далекосхідний Ново-Запорізький курінь вільного козацтва (командир – капітан Микитенко). Проте цим новоствореним частинам також бракувало зброї та амуніції.
20 червня 1919 року всі українські військові формування були розпущені білогвардійськими військами. Всіх противників (150 козаків та 27 старшин) заарештували разом із секретарем Юрієм Глушко-Мовою. З цього моменту і до 31 січня 1920 року українські селяни та вояки створювали загони самооборони та партизанські загони, і під жовто-синьо-зеленими прапорами успішно воювали проти білих аж до остаточного повалення колчаківського режиму.
В боротьбі з більшовиками[ред.]
У ході повстання було створено Український революційний штаб, який очолив полковник Ф. Стешко, що мав на меті відновлення українського далекосхідного війська. Свободненська Українська Окружна Рада навіть заявила про набір в українську армію, після чого у відповідь на цей заклик до Свободного прибув партизанський загін з українським прапором. Однак нова російсько-більшовика влада в краю поставилася до цього ворожо. Влада Свободного зачинила Свободненську Українську Окружну Раду, забрала майно української кооператива «Хлібороб» та переводила арешти й розстріли місцевих українців.
Місцеве населення також почало домагатися від влади утвору вкраїнських військових частин, 29 лютого 1920 року вояки-українцi колишнього 1-го Ново-Запорiзького курiня подали до мiсцевої Вiйськово-Революцiйної Ради прохання про його вiдновлення, але і ця справа зустрілася з негативним ставленням з боку нового пробільшовицького уряду Приморщини i після відступу японських інтервенційних сил 4 – 5 квітня 1920 року вона так i не була реалізована.
В жовтні 1920 року голова Крайового секретаріату Юрій Мова провів низку переговорів з отаманами усурійських козаків, представниками інших «білих» формувань щодо створення єдиного військового фронту для боротьби з більшовиками. В листопаді того ж року Далекосхідна Рада доручила генералу Леоніду Вериго сформувати два українські полки у Владивостоці, де розміщувались вищі українські органи влади Зеленого Клину. Вже у перші дні до Української армії записалося 300 добровольців. Упродовж двох місяців вдалося сформувати один полк, казарми якого розташовувались на околиці міста Владивостока (нині – бухта Тиха). Нестача зброї не дозволяла швидко сформувати боєздатні українські частини, часто доводилося відмовляти бажаючим вступити до лав Української армії.
Процес створення національної армії був перерваний у січні 1921 року, коли більшовицька Військова рада, занепокоєна зростанням українського національного руху, захопила склади зі зброєю та продовольством Української армії. Після цього більшовики стали вимагати від Далекосхідної Ради розпуску її Збройних сил. Не маючи фактично зброї, ні про який серйозний спротив більшовикам не могло бути й мови, і генерал Вериго був змушений підкоритися.
Див. також[ред.]
Примітки[ред.]
- ↑ Становлення українського військового флоту. Як це було...
- ↑ Громадсько політичне та релігійне життя українців на Далекому Сході в XX ст.
- ↑ «Українська Атлантида». Наші земляки на берегах Тихого океану: хроніка трагедії
- ↑ Квазіенциклопедія українських військових формувань на Далекому Сході
- ↑ Квазіенциклопедія українських військових формувань на Далекому Сході
Джерела[ред.]
- УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ РУХ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ РОСІЇ (1917-1922)
- СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ У 1917-1922 рр.
- ДЕРЖАВНІ ЗМАГАННЯ УКРАЇНЦІВ НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ В 1917-1920 рр.
- НАУКОВЕ ТОВАРИСТВО УКРАЇНІСТІВ ім. Т.Г. ШЕВЧЕНКА ЦЕНТР УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ АНАТОЛІЯ КРИЛЯ «ГОРЛИЦЯ» Зелений Клин (Український Далекий Схiд). Владивосток. Видавництво Далекосхідного федерального університету 2011 ЕНЦИКЛОПЕДИЧНИЙ ДОВІДНИК.Уклав В. Чорномаз
- Хрещатицкий Б. Р. \\ Энциклопедия Забайкалья.(рос.)
- Хрещатицький Б.Р. в Іноземному легіоні (фр.)
- Волков Е. В., Егоров Н. Д., Купцов И. В. Белые генералы Восточного фронта Гражданской войны: Биографический справочник. — М., 2003.(рос.)
- Українці у світі
| ||||||||||||||||||||||||||
This article "Українські військові формування Далекого Сходу" is from Wikipedia. The list of its authors can be seen in its historical and/or the page Edithistory:Українські військові формування Далекого Сходу.
