Welcome to EverybodyWiki 😃 ! Nuvola apps kgpg.png Log in or ➕👤 create an account to improve, watchlist or create an article like a 🏭 company page or a 👨👩 bio (yours ?)...

Дорогі гроші

Матеріал з EverybodyWiki Bios & Wiki
Перейти до:навігація, пошук

Дорогі гроші — це різновид кредитно-грошової політики, на меті у якої — запобігти кризі перевиробництва і розвитку інфляційних процесів, що здійснюються центральним банком країни переважно в періоди високих економічних умов, коли надмірні сукупні витрати перетворюються на такі небажані явища. Ці витрати виявляються у фазі економічного підйому через надлишкову пропозицію грошей та низьку вартість їх позики. Тому обмеження грошової маси є головним питанням політики.

Політика «дорогих грошей» — це рестриктивна (Помилка скрипту: Не існує модуля «lang». — обмеження) грошово-кредитна політика, яка реалізується за рахунок скорочення грошової маси та спрямована на стримування інфляції.

Механізм грошово-кредитної політики[ред.]

Механізм грошово-кредитної політики
Політика «дешевих» грошей Політика «дорогих» грошей
1 Напрямлена проти економічного спаду і безробіття Спрямована проти інфляції
2 Центральний банк купує державні облігації, знижує ставку резерву або знижує ставку дисконтування Центральний банк продає облігації, підвищує резервну норму або підвищує облікову ставку
3 Пропозиція грошей зростає Пропозиція грошей зменшується
4 Відсоткова ставка падає Відсоткова ставка зростає
5 Інвестиції зростають Інвестиції скорочуються
6 Зростає чистий експорт Чистий експорт зменшується
7 Рівноважний ЧНП збільшується на величину, кратну зростанню інвестицій Інфляція зменшується

У результатi політики «дешевих» грошей через кредитування збільшуються надлишки резервів системи комерційних банків, що є основою збільшення грошової пропозиції, тому слід очікувати збільшення грошової маси. Це знижує процентну ставку, викликаючи збільшення інвестицій, сукупного попиту, загальних витрат та рівноваги ЧНП, що залежить від ступеня зростання інвестицій та величини мультиплікатора доходів.

Вiдповідно до умов полiтики «дорогих» грошей банки виявляють, що їх резерви надто малі, щоб задовольнити встановлені законом резерви. Тому вони зменшують свої поточні рахунки, утримуючись від видачі нового кредиту після виплати старого. Наслідком цього є зменшення грошової маси, що спричиняє підвищення процентної ставки, що, у свою чергу, скорочує інвестиції, зменшуючи сукупні витрати й обмежуючи інфляцію попиту.

Але грошове регулювання не працює однозначно, створюючи певні суперечки. Зокрема, зростання ЧНП, зумовлене політикою «дешевих» грошей, у свою чергу, збільшує попит на гроші, частково гальмуючи зусилля політики щодо зниження відсоткової ставки. Політика «дорогих» грошей, навпаки, зменшує ЧНП, що призводить до зниження попиту на гроші й послаблює результат цієї політики, що полягає в підвищенні відсоткової ставки.

Крім того, грошово-кредитна політика створює лише належні умови для зміни грошової маси, але вона не може гарантувати, що банки відповідатимуть належним чином на зміни в кредитуванні, особливо в періоди циклічного спаду.

Певні ускладнення виникають і в регулюванні чистого експорту (торгового балансу). Якщо політика «дешевих» грошей відповідає завданню виправити дефіцит у торговому балансі і збільшити активне сальдо, то політика «дорогих» грошей, протидіючи інфляції, призводить до зменшення активного сальдо, торгового балансу та збільшення його дефіциту.

Цілком зрозуміло, що в умовах хронічної інфляції Національному банку України слід вжити заходів щодо забезпечення антиінфляційних заходів. Але періодично НБУ реалізує так звану «емісію на вимогу» через необхідність доповнення недостатнього державного бюджету. В такий спосіб неминуче досягається не антиінфляційний, а проінфляційний ефект.

«Дорогі гроші» у захисті економіки від «перегріву» чи інфляцінного тиску[ред.]

Для захисту економіки від «перегріву» чи інфляцінного тиску необхідно знизити кредитоспроможність системи комерційних банків. Центральний банк робить це, використовуючи ті самі економічні важелі, що і у випадку політики «дешевих грошей», але у зворотному напрямку. Він:

  • не купує, а продає державні облігації на ринку цінних паперів,
  • збільшує ставку резерву
  • підвищує ставку дисконтування.

Завдяки вибірковому або комбінованому застосуванню таких заходів додаткові резерви (джерело кредитування) комерційних банків скорочуються. Це зменшує пропозицію грошей і підвищує процентну ставку. Зменшення обсягу позик та збільшення вартості кредиту зменшує інвестиційні витрати, що уповільнює економічне зростання, тобто запобігає сукупності пропозиції від сукупного попиту, знижує інфляцію попиту.

Політика «дорогих грошей», а також політика «дешевих грошей» впливають на платіжний баланс країни. Підвищення процентної ставки при здійсненні цієї політики збільшує приплив іноземного фінансового капіталу в країну. Як результат цього попит на валюту країни та її курс зростають, який гальмує експорт та стимулює імпорт. Зменшення чистого експорту погіршує сальдо платіжного балансу. Таким чином, політика «дорогих грошей» не відповідає завданню подолання дефіциту платіжного балансу. Це викликає не тільки зовнішній, але й внутрішній ефект зворотного зв'язку, що послаблює її. Тому підвищення відсоткової ставки робить невигідним зберігати активи в суспільстві грошима. З одного боку, це прискорює оборот грошей, що компенсує зменшення їх пропозиції, а з іншого — зменшує попит на гроші, що перешкоджає збільшенню відсотків. Однак підвищена процентна ставка не може суттєво і не зменшити попит на гроші, тобто не вплине на інвестиційні витрати, якщо буде технологічне та технологічне оновлення виробництва, або є переконливі, оптимістичні прогнози на майбутнє чи очікуване збільшення ціни на основний капітал тощо. В такому разі для ефективного зменшення сукупних витрат політика «дорогих грошей» може посилюватися.

«Грошове правило» монетаристів[ред.]

Ця кейнсіанська політика дешевих і дорогих грошей показує, активне грошове регулювання економіки державою. Іншу позицію займають сучасні неокласики, а саме монетаристи. Вони представлені в першу чергу так званою Чиказькою школою, яку очолює американський ліберальний економіст Мілтон Фрідман (народився в 1912), яка була сформована в 50-х роках XX століття у Чиказькому університеті. Монетаристи більше опираються на відомі можливості саморегулювання ринку та вважають активне втручання держави в економіку неефективним.

  • По-перше, в економіці існують багатомісячні тимчасові лаги, які переривають час, коли держава вживає регуляторні заходи, і момент, коли розпочинається їх фактичне функціонування. Як результат, ці заходи можуть бути відкладені і вже можуть працювати в новій економічній ситуації, коли вони є непотрібними або навіть шкідливими.
  • По-друге, фактор раціональних очікувань суб'єктів ринку може виступати проти державного регулювання. Зрозуміло, що в суспільстві сучасних інформаційних технологій споживачі, підприємці та працівники можуть заздалегідь «прорахувати» ринкову та державну політику. На цій основі і через власні інтереси вони можуть змінити свою економічну поведінку і, таким чином, дезорганізувати дії держави. Наприклад, інфляційні очікування людей заохочують їх «тікати від грошей», купувати товари на складі, що стимулює поточний попит та збільшує інфляцію.
  • По-третє, теорія «економіки пропозиції» — ще один неокласичний аргумент для обмеження втручання держави в економічне життя. Вона розвиває концепцію французького економістаСея щодо примату ринкової пропозиції стосовно попиту у системі економічних відносин.
  • Нарешті, по-четверте, умови стагфляції (спад у поєднанні з безробіттям та інфляцією) роблять неефективною політику дешевих грошей (проти спаду в поєднанні з безробіттям) або антиінфляційну політику дорогих грошей, оскільки це може ще більше розбалансувати економіку. Тому, на думку монетаристів, макрорегулювання має обмежуватися дотриманням «грошового (монетарного) права». За його текстом, грошова маса, що перебуває в обігу (грошова пропозиція) має постійно зростати незалежно від того, у якому стані перебуває національна економіка. При цьому довготерміновий темпам приросту ВНП і приросту грошової маси мають складати приблизно однакову величину — 3-5 % на рік.

Політика «дорогих» грошей в Україні[ред.]

За оцінками фахівців, жорстка і тривала монетарна політика «дорогих грошей» НБУ негативно впливає сьогодні на реальний сектор національної економіки України. Показово, що за період з січня по серпень 2019 року промисловий приріст в Україні склав лише 0,1 % у порівнянні порівняно з аналогічним періодом 2018 року. Навіть з урахуванням можливої статистичної похибки можна стверджувати, що зростання у промисловому секторі зупинилося[1].

Примітки[ред.]

Джерела[ред.]

  • Економічна енциклопедія: У трьох томах. Т. 1. / Редкол.: …С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. — К.: Видавничий центр «Академія», 2000. — 864 с.
  • Гальчинський А. С. Теорія грошей. — К.: Основи, 1996. — 413 с.
  • Стельмащук А. М. Державне регулювання економіки. Навчальний посібник. — Тернопіль: Астон, 2001. –362с.

Посилання[ред.]


Помилка Lua у Модуль:External_links у рядку 275: attempt to index field 'wikibase' (a nil value).


This article "Дорогі гроші" is from Wikipedia. The list of its authors can be seen in its historical and/or the page Edithistory:Дорогі гроші.