Космічна індустрія СРСР
Космічна галузь СРСР — галузь промисловості СРСР, спрямована на розробку, створення та запуск космічних апаратів в космос. В повоєнні часи існування СРСР і до його розпаду була однією з найпотужніших у світі космічних галузей за обсягами та спектром досягнень (поруч з США). СРСР лідирував в запусках непілотованих і пілотованих космічних апаратів, але з часом — через системні проблеми радянської економіки — втратив лідируючі позиції в окремих областях космічних досліджень та технологій.
З розпадом СРСР основні проекти, започатковані в СРСР, отримали свій розвиток в Росії та в Україні.
Витоки космічної індустрії СРСР[ред.]
Піонерами в теоретичному обґрунтуванні польотів в космос були російські вчені Костянтин Ціолковський і Іван Мещерський, які створили в 1897—1903 роках теорію польоту ракети. Дещо пізніше в цьому напрямку почали працювати американець Роберт Ґоддард, німці Герман Оберт і Вернер фон Браун, українець Юрій Кондратюк. У міжвоєнний період питання реактивного руху і створення рідинних і твердопаливних реактивних двигунів розвивалися в основному в СРСР, Німеччині та США.
Найбільші успіхи до початку Другої світової війни в СРСР були досягнуті в області твердопаливних двигунів, що дозволило широко використовувати «Катюші» в бойових діях. В області ж великих ракет з рідинними двигунами лідирувала Німеччина, де під час війни була створена перша балістична ракета з таким двигуном: Фау-2. Під час другої світової війни Фау-2 використовувалася німцями для бомбардувань Великої Британії. У США, де досягненням космосу вважається досягнення тілом висоти в 100 кілометрів, саме Фау-2 вважається першим штучним об'єктом в космосі. У всіх інших підручниках астрономії межею космосу вважається досягнення тілом Першої космічної швидкості.
Після закінчення другої світової війни Вернер фон Браун з основною частиною своєї команди і кресленнями перебрався в США. СРСР же отримав невелику кількість фахівців (які працювали в СРСР десь до середини 1950-х років) і окремі частини ракет і технологічного обладнання, без креслень і розрахунків. Надалі в обох країнах була відтворена на місцевій промисловій базі ракета Фау-2 (в СРСР — Р-1), після чого почався активний розвиток ракетної техніки в напрямку збільшення її дальності і ваги вантажу.
Історія космічної індустрії СРСР[ред.]
Перші космічні кораблі в СРСР[ред.]
У 1954 році почалося проектування радянської міжконтинентальної двоступеневої балістичної ракети Р-7, яка, будучи в подальшому модернізована з метою використання як ракети космічного призначення, забезпечила безліч космічних рекордів СРСР. Завдяки винятковій надійності її експлуатують в модернізованому вигляді до сих пір.
4 жовтня 1957 ракетою «Супутник» (модернізована Р-7) був виведений на орбіту перший штучний супутник Землі «Супутник-1». Дещо пізніше США також вдавалася до спроб запуску супутників. Перша спроба запуску американського супутника «Авангард» розробки американської команди конструкторів закінчилася вибухом ракети на стартовому комплексі в прямому ефірі. У підсумку перший вдалий запуск в США зробила допущена до основних проектів команда Вернера фон Брауна 1 лютого 1958 року.
Подальший розвиток сімейства Р-7 в той період полягала в додаванні і модернізації третього ступеня. Ці ракети дозволили подолати наступний щабель — досягти другої космічної швидкості і покинути орбіту Землі. Стало можливим вивчення інших космічних тіл Сонячної системи. Першим таким об'єктом, природно, став Місяць. У січні 1959 року була запущена станція «Луна-1». Її основним завданням було досягнення місячної поверхні (здійснення жорсткої посадки). Однак через помилки апарат пройшов за 6000 км від Місяця і вийшов на орбіту Сонця. Таким чином, випадково, «Луна-1» стала першим штучним супутником Сонця. Вперше в світі задачу досягнення іншого небесного тіла вирішив політ станції «Луна-2» в тому ж 1959 році, у вересні. А в жовтні «Луна-3» сфотографувала зворотний бік Місяця. Першу м'яку посадку на поверхню Місяця зробила станція «Луна-9» в 1966 році — в Океані Бур, на захід від кратерів Рейнер і Маріус, в точці з координатами 64 градуси 22 хвилини східної довготи і 7 градусів 8 хвилин північної широти. Під час сеансів зв'язку «Луна-9» передавала панорамне зображення поверхні Місяця поблизу місця посадки.
Першим відправився в космос 12 квітня 1961 радянський космонавт Юрій Гагарін. Американці змогли відповісти на це тільки через місяць 5 травня 1961 року, причому американський астронавт Алан Шепард не виходив на орбіту, а зробив суборбітальний політ по дузі. Власне орбітальний політ США зробили тільки в 1962 році.
Для польоту Гагаріна був розроблений космічний корабель «Восток». Фактично, в цьому кораблі Корольову вдалося створити надзвичайно вдалу космічну платформу, на базі якої можна було вирішити безліч практичних завдань. Тоді, на початку 60-х, одночасно з пілотованим варіантом, був реалізований проект фото-розвідника. Всього у «Востока» було більше 40 модифікацій. Експлуатовані і сьогодні супутники серії «Біон» є прямими нащадками гагарінського корабля. Також в 1961 році Герман Титов здійснив перший добовий політ, США повторили це досягнення в 1963 році.
На кораблях «Восток» космонавт розташовувався на кріслі-катапульті. Це рішення дозволило замість розробки двох систем — аварійного порятунку екіпажу на старті і системи м'якої посадки апарату при посадці — зосередитися на одному пристрої, що виконував обидві ці задачі. Тим самим розробники, з одного боку зменшили ступінь технічного ризику при розробці принципово нового (а тема катапульт в авіації були вже добре відпрацьовані), а з іншого — виграли час в космічній гонці. Цю ж схему посадки використовував і Титов, що приземлився на парашуті поруч із залізницею з поїздом, де його сфотографували журналісти. Надійна система м'якої посадки, що використовує гамма-висотомір, була розроблена в 1965 році і використовується до цих пір. США подібними технологіями не займалися, тому практично всі американські спускові апарати, включаючи новий Dragon SpaceX, приводнюються). Єдиним винятком є шатли.
У 1962 році радянські космічні кораблі «Восток-3» і «Восток-4» зробили перший груповий політ.
У 1963 році в космос полетіла перша жінка-космонавт Валентина Терешкова, а космонавт Биковський встановив дійсний досі рекорд тривалості одиночного польоту — майже 5 діб.
У 1964 році відбувся запуск першого в світі багатомісного космічного корабля «Восток». Американські багатомісні кораблі з'явилися в 1965 році. У 1965 році космонавт Олексій Леонов здійснив перший вихід у відкритий космос. Особливо потрібно відзначити, що цей вихід був відразу здійснений через надувну шлюзову камеру, тоді як в цьому ж році вихід у відкритий космос американця був здійснений за простою схемою: було скинуто атмосферу в кабіні і відкритий вхідний люк.
У 1966 році США провели першу стиковку на орбіті.
Перший міжпланетний переліт здійснила в 1966 році радянська «Венера-3» — вона зробила жорстку посадку на планету, доставивши туди металевий глобус планети Земля і вимпел з символікою СРСР. У 1975 році «Венера-9» вперше здійснила м'яку посадку на планету Венера і передала перше зображення поверхні іншої планети. У 1982 році «Венера 13» зробила м'яку посадку на Венеру і передала перший кольоровий панорамний знімок поверхні планети і звукозапис.
Місячна гонка[ред.]
Місячна програма була прийнята в СРСР в 1960 році. Її розробкою повинен був займатися ОКБ-1 під керівництвом Корольова, але в травні 1961 року Хрущов доручив розробку програми ще й ОКБ-52 під управлінням Челомея. Таким чином, одночасно в СРСР до 1965 року діяли дві місячні програми. Також ускладнила ситуацію відмова В. П. Глушко розробляти новий, більш потужний двигун для ракети (хоча пізніше він розробив його для програми «Енергія — Буран»).
У 1966 році помер С. П. Корольов, який 20 років був головним конструктором ОКБ-1 і був лідером і ідейним натхненником усієї радянської космонавтики. Його роль була виняткова, і без його участі система не могла функціонувати досить ефективно. Місце Корольова зайняв його перший заступник В. П. Мішін, який не володів тими ж особистими якостями і не зміг впоратися з настільки складним завданням.
Висадка американських астронавтів на поверхню Місяця в 1969 році поставила крапку в місячній гонці. У 1974 році радянська місячна пілотована програма була закрита, однак до цього в 1970 р на поверхню Місяця був доставлений і успішно працював перший в світі планетохід «Луноход-1», а також в 1970 році автоматичною станцією «Луна-16» вперше серед автоматичних апаратів на Землю доставлено місячний ґрунт.
Після завершення місячної програми радянський уряд удав, ніби СРСР і не прагнув відправити людину на Місяць. У США виявилися не дуже задоволені ціною перемоги, вартість програми Аполлон перевищує 22,5 млрд доларів (витратна Олімпіада в Сочі 2014 з урахуванням інфляції і зменшення відносної цінності грошей обійшлася сучасній Росії дешевше приблизно 620 разів). Відправлення на Місяць людини з практичної точки зору виявилася сумнівною, наукові дані можна було отримати автоматичними станціями, що набагато дешевше. Доцільність створення довготривалої населеної станції відсутня досі. Політ людини на Місяць виявився передчасним і безплідним. Створена інфраструктура після завершення програми виявилася нікому не потрібною і почала стрімко деградувати. Оскільки в США не було програми довгострокових орбітальних станцій, до 90-х років США практично втратили технології тривалої присутності в космічному просторі.
Згодом навіть виникли конспірологічні теорії, згідно з якими ніякого польоту на Місяць не було, а зйомки астронавтів проводилися в спеціальних голлівудських павільйонах. Як аргументи на захист цієї версії наводилися різні технічні труднощі, надмірна радіаційна небезпека, нерозвиненість технологій тих років і відсутність подальших польотів на Місяць. У червні 2015 СК РФ запропонував США допомогу в пошуках плівки про політ на Місяць.
Період орбітальних станцій[ред.]
Перша автоматична стиковка двох кораблів «Союз» була проведена в 1967 році. Перша в світі орбітальна станція («Салют-1») з'явилася в 1971 році. Перша і єдина американська орбітальна станція «Skylab» була виведена на орбіту в 1973 року (її справжність також є об'єктом критики конспірологів). Принципова різниця цих двох станцій була в способі їхнього постачання. «Салюти» мали можливість поповнювати повітря, паливо та інші матеріали з кораблів постачання. «Скайлеб» — це «одноразова» станція. Її переробили з третього ступеня «Сатурн-V» (після зупинки американської місячної програми залишилися невикористані носії), де в одному баку обладнали кабіну екіпажу, а в іншому зробили «комору» з усім необхідним з розрахунку на три експедиції. Ті ж «неліквіди» місячної програми використовували в стикуванні «Союзу» і «Аполлона» в 1975 році.
Під час холодної війни основною метою розвитку ракетної техніки було створення міжконтинентальної балістичної ракети з ядерною боєголовкою. Завдяки цьому новому виду зброї світ істотно змінився. Приблизно до початку 70-х стала очевидна принципова неможливість військової перемоги у війні між США і СРСР. Почався етап розрядки, були підписані договори «ОСВ-1» в 1972 і «ОСВ-2» в 1979 році. Розвиток космонавтики серйозно загальмувався. Керівництво СРСР сфокусировало ресурси на розвиток довгострокових орбітальних станцій, які використовувалися для відпрацювання довготривалого перебування людини в космосі, без якої медики не погоджувалися вирішувати в тому числі і політ на Марс. В цей же час в дипломатичних цілях в космос відправляють представників усіх соціалістичних країн. Перша людина, що не була громадянином СРСР або США, побувала в космосі в 1978 році на «Союз-28». Перший іноземець на космічному кораблі США побував у космосі в 1983 році.
Після 1975 року розгортається робота над багаторазовою космічною системою «Енергія-Буран». Ще до початку розробок було відомо, що одноразова ракета-носій, витративши ту ж кількість палива, може вивести на орбіту в 3-4 рази корисніший вантаж, ніж в трюмі «космічного човника». Тому розробили універсальну ракету-носій «Енергія», для якої «Буран» був тільки одним з варіантів корисного навантаження.[lower-alpha 1]
Також дуже важливим є те, що ракета-носій «Енергія» — перша, де був реалізований модульний принцип (сьогодні здійснюється на ракетах-носіях «Ангара»). Боковини «Енергії» — це перші щаблі ракети-носія «Зеніт». Крім того, було задумано, що один і той же стартовий і технічний комплекси дозволять запускати ракету-носій як більшої, так і меншої вантажопідйомності, використовувати різні варіації модулів «Енергії» («Енергія-М», «Енергія-Вулкан»). Ракета-носій Енергія зробила два пуски, обидва вдалих. Під час останнього пуску Енергії (15.11.1988) на орбіту був виведений Буран — перший радянський багаторазовий корабель. Він зробив 2 витка навколо Землі і через 205 хвилин приземлився на спеціально побудованому аеродромі.
У 1985 році зі станцією «Салют-7» було втрачено зв'язок. На ній стався збій в електроживленні, і вона фактично «померла». Екіпаж станції «Союз Т-13» Володимира Джанібекова зміг зістикуватися з некерованою станцією і повернув її до життя. Це був перший в світі випадок порятунку космічного корабля.
У 1976 році починається робота над проектом орбітальної станції «МИР» — першої космічної станції побудованої за модульним принципом. Базовий блок був виведений на орбіту в 1986 році, а потім до нього були пристиковані ще 6 модулів. На станції побувало 104 космонавта з 12 країн світу, в тому числі з Франції, Німеччини, Японії та США.
У 1990 році в космос на «Союз ТМ-11» вирушила Акіяма Тойохіро, японський журналіст. Тим самим було покладено початок комерційних пасажирських перевезень в космосі.
Див. також[ред.]
Примітки[ред.]
- ↑ Під час розробки «Шатлів» у США однією з їхніх головних переваг розглядали не те, скільки вони вантажу піднімуть на орбіту, а можливість ремонту супутників на орбіті і зняття їх, при необхідності, з орбіти.[джерело?] Дані можливості були реалізовані в ході ряду запусків: було проведено кілька запусків для сервісного обслуговування космічного телескопа «Габбл» і інших супутників, а також повернуто дев'ять супутників, зокрема, апарат LDEF. Крім того, «Шатли» були використані при складанні МКС.
Джерела[ред.]
Посилання[ред.]
- Гэтланд К. и др. Космическая техника: иллюстрированная энциклопедия. М., 1985
- Глушко В. П. Развитие ракетостроения и космонавтики в СССР. М., 1987
- Свищев Г. П. Авиация: энциклопедия. М., 1994
- Черток Б.Е. Ракеты и люди (в 4-х тт.) — М.: Машиностроение, 1999
This article "Космічна індустрія СРСР" is from Wikipedia. The list of its authors can be seen in its historical and/or the page Edithistory:Космічна індустрія СРСР.
