Мистецькі рухи в українській культурі

Український романтизм

Український романтизм () — ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, звернення до народності, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, пошук історичної свідомості й посилене вивчення історичного минулого (історизм), інколи втеча від довколишньої дійсності в ідеалізоване минуле або у вимріяне майбутнє чи у фантастику. Романтизм призвів до появи романтичного світогляду та романтичного стилю і постання нових літературних жанрів — балади, ліричної пісні, романсової лірики, історичних романів і драм.

Своїми ідеями і настановами, зокрема наголошуванням народності і ролі та значення національного у літературі і мистецькій творчості, романтизм відіграв визначну роль у пробудженні й відродженні слов'янських народів, зокрема українського. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Український романтизм виник не так, як реакція проти не надто значного в українській літературі класицизму, а проти наявних у ній тоді бурлескних і травестійних традицій і розвинувся у великій мірі під впливом поглибленого вивчення народної творчості, з одного боку, та писань російських і польських романтиків — з другого. Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи — романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

Романтизм в літературі

XIX ст. — це доба становлення національної самосвідомості. Поетична збірка «Кобзар» видатного українського поета Тараса Шевченка, яка побачила світ у 1840 році, фактично стала проголошенням літературної та інтелектуальної незалежності українців. Творчість Тараса Шевченка визначила на десятиліття вперед подальший розвиток української літератури — (не тільки поезії, а й прози і драматургії). Шевченкова поезія стала важливим етапом і в розвитку української літературної мови. Шевченко завершив процес її формування, розпочатий ще його попередниками (Котляревський, Квітка-Основ'яненко, поети-романтики та ін.), здійснивши її синтез з живою народною мовою і збагативши виражальні можливості українського художнього слова. Ім'я Тараса Шевченка стало символом української культури у світі, подібно до таких емблематичних імен універсального рівня як Шекспір, Гете чи Пушкін, кожен з яких асоціюється не тільки з літературою, а й культурою своїх країн.

У 1820 році засновано Руську трійцю — галицьке літературне угрупування, очолюване М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем, що з кінця 1820-их років розпочало на Західних Українських Землях національно-культурне відродження.

Харківський осередок

Становлення українського романтизму відбувалося паралельно з розвитком таких ділянок науки, як етнографія і історія, виявом чого були збірки етнографічних і фольклорних матеріалів — українських народних пісень М. Максимовича (1827, 1834, 1849), історичних пісень і дум І. Срезневського (у тому числі й написаних ним самим) у збірці «Запорожская старина» (1833—1838), народної усної творчості П. Лукашевича (1836), як також публікації історичних праць і пам'яток: Д. Бантиш-Каменського (1822), М. Маркевича (1842—1843), О. Бодянського (1846—48, у тому числі козацьких літописів й «Історії Русів»), А. Скальковського (1846) та інших. Основоположницею для розвитку українського романтизму була харківська школа з її двома гуртками — першим, що створився ще у 1820-х pp. навколо І. Срезневського і що з ним були пов'язані найвидатніші з поетів-романтиків Л. Боровиковський і О. Шпигоцький, та другим, що діяв у середині 1830-х pp. також під проводом І. Срезневського, до нього були причетні: А. Метлинський (псевдонім — Амвросій Могила), М. Костомаров (псевдонім — Іеремія Галка) й О. Корсун з М. Петренком і С. Писаревським та іншими. Програмовими для діяльності цих гуртків були збірки «Украинский альманах» (1831) та «Запорожская старина». Поетичну творчість цього гуртка поетів (між ними й І. Срезневського як автора українських і російських віршів) характеризує ідилічно-песимістичне захоплення українським минулим, культ могил й історичних героїв і особливо співців та бандуристів, слабе й безперспективне у своїх прагненнях слов'янофільство. Одночасно з харківським осередком у Галичині виступила «Руська трійця» з участю М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького для яких була програмовою «Русалка Дністровая» (1837) з її елегійним захопленням ідеями народності і слов'янського братерства. Послідовниками «Руської трійці» в її романтичних змаганнях за народність української мови й літератури стали згодом М. Устиянович і А. Могильницький у Галичині та О. Духнович на Закарпатті.

Київський осередок

Другим осередком чи й етапом українського романтизму, уже з багатшим на мистецькі засоби і літературні жанри творчим доробком і з виразнішим національним і політичним обличчям, був Київ другої половини 1830—40-х pp. з М. Максимовичем, П. Кулішем, Т. Шевченком, автором виданого вже 1840 року «Кобзаря», і прибулими туди з Харкова А. Метлинським і М. Костомаровим. Філософський романтизм членів цього гуртка і близьких до нього тогочасних київських учених, професорів Київського університету, поєднаний з вивченням української народної творчості і історії та ідеями слов'янофільства вплинув на постання Кирило-Мефодіївського братства з його виробленою М. Костомаровим романтично-християнською програмою — «Книгами Битія українського народу» і, з другого боку, дав нову за поетичними засобами і діапазоном політичного мислення поезію Т. Шевченка з його візією майбутньої України.

Літературними трибунами цього етапу українського романтизму були альманахи:

• «Кіевлянинъ» (1840, 1841, 1850) М. Максимовича;
• «Ластівка» (1841) Є. Гребінки;
• «Сніп» (1841) О. Корсуна;
• «Молодик» (1843, 1844) І. Бецького;
• «Южный русский сборник» (1848) А. Метлинського.

Романтики з інших міст

Так само, як харківський осередок романтиків не був обмежений тільки Харковом, причетними до київського осередку були українські романтики з інших міст України й Росії. У «Ластівці» друкувалися поезії чернігівців В. Забіли, в «Молодику» виступив полтавець О. Афанасьєв-Чужбинський, у Москві жив і працював видавець історичних українських матеріалів і одночасно автор романтичних віршів О. Бодянський.

Журнали українських літературних романтиків

Третім етапом українського романтизму була діяльність, згуртованих навколо журналу «Основа» (1861—1862) письменників і діячів, між якими були: кирило-мефодіївці В. Білозерський, П. Куліш, автор першого історичного роману «Чорна Рада» (1857) й видавець альманаху «Хата» (1860) П. Куліш і Т. Шевченко, автор перейнятих національно-політичним пафосом, але романтичних в основі подражаній пророкам і поем «Юродивий» і «Неофіти». До цього ж етапу пізнього романтизму зараховуються: О. Стороженко, автор багатьох повістей і оповідань з фантастичними сюжетами й мотивами, ліричні поети Я. Щоголев, Ю. Федькович. Наявні елементи романтизму у ранніх поетів другої половини XIX століття

Течії українських літературних романтиків

В цілому, у поетичній творчості українського романтизму помітні дві течії — національно-патріотичний у більшості поетів-романтиків і суб'єктивно-ліричний у таких його представників, як М. Петренко, В. Забіла, згодом Я. Щоголів. В порівнянні з російським, український романтизм вирізняється історичністю в епічних жанрах, ідеалізуванням минулого й національними мотивами, неособистої печалі в ліриці та нахилом до форм пісенної творчості в стилі. В цьому український романтизм має більше спільних рис із польським романтизмом.

Відкриваючи значення й вагу народної поезії і народного мистецтва для розвитку й зростання літератури та історичних пам'яток і досліджень для національного самовизначення, український романтизм спричинився одночасно з цим до вироблення й усамостійнення української літературної мови й до удосконалення поетичних засобів. Проте, обмежуючися здебільша жанрами балади і ліричної поезії, українські романтики не збагатили своїми творами інших жанрів: романтичної поеми, історичного роману і драми. Винятком були ранні поеми Т. Шевченка і «Чорна Рада» П. Куліша. Позитивним фактором було те, що українські теми й сюжети у творах російських, польських і українських романтиків вплинули деякою мірою на ознайомлення з Україною, українською історією й культурою в західній літературі й науці.

Ідеї, теми й сюжети як і мистецькі засоби романтизму мали великий вплив на образотворче мистецтво кінця XVIII і початку XIX століть Західної Європи і сусідніх з Україною слов'янських народів, зокрема тих митців, що були народжені або жили в Україні: з росіян В. Тропінін, з вірмен І. Айвазовський, з польських Ю. Коссак, А. Ґроттґер та інші. Елементи романтизму наявні в ранніх творах Т. Шевченка і К. Трутовського, у творчості І. Сошенка, А. Мокрицького, згодом у О. Сластіона, М. Івасюка, С. Васильківського, М. Пимоненка, А. Ждахи та ін.

Романтизм у музиці

В українській музиці вплив романтизму позначився слабо. Його елементи помітні лише у творах українських композиторів другої половини 19 ст.: С. Гулака-Артемовського, М. Лисенка, В. Матюка, П. Воробкевича, А. Вахнянина й інших, зокрема у їхніх композиціях на слова поетів-романтиків. Тривале місце в історії української музики й театру зайняли написані за творами романтиків опери «Запорожець за Дунаєм» (1863) С. Гулака-Артемовського, «Різдвяна ніч» (1874), «Утоплена» (1883—1884), «Тарас Бульба» (1890) М. Лисенка.М ЮЗЮК

Романтизм у театрі

Питання романтизму в українському театрі не досліджене. Історичні п'єси письменників-романтиків не здобули собі тривалого місця в театральному репертуарі. Романтичне забарвлення мала подеколи режисерська діяльність М. Старицького, М. Кропивницького й інших діячів українського театру.

Український реалізм

Реалі́зм ( — «суттєвий», «дійсний», від res — «річ») — стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.

Літературний процес другої половини XIX ст. формувався під впливом творчості цілої плеяди талановитих письменників — Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Панаса Мирного, Михайла Коцюбинського, Івана Франка, Ольги Кобилянської, Бориса Грінченка та ін. Для літератури того часу характерні різноманітність художніх напрямів та індивідуальних стилів письменства, використання різних жанрів — від епічних романів і повістей до новел, фейлетонів, оповідань тощо. Значна частина письменників цієї доби вела активну політичну і просвітницьку діяльність.

Прикладом універсальної особистості в історії не тільки української, а й світової культури є постать Івана Франка — поета, прозаїка, драматурга, журналіста, літературного критика, теоретика та перекладача. Творчий доробок І. Франка вражає своєю неосяжністю (понад 50 томів). Письменник одним з перших почав перекладати твори світової літератури українською (Гете, Гейне, Байрона).

Реалістичні доктрини були розвинуті ще античними греками та середньовіччям, проте найбільший їх розвиток припадає на 19 і 20 століття. У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби і як стиль він актуальний понині.

У мистецтві, найстаріша українська ікона і стінопис були фактично творами реалізму, лише що він був підпорядкований приматові форми й усталеного сюжету в композиції — все це було зумовлене вимогами обряду. Відхід від цього принципу помічається вже в 16 столітті: спочатку в портреті, — а згодом і в реалістичному мистецтві. Західне бароко в 17 ст. принесло з собою нові на той час реалістичні форми і нове розуміння композиції, звільненої від непорушних давніше правил. Позитивним явищем тут було оживлення мистецтва шляхом наближення його до актуальних проблем людини свого часу, неґативним — затрата суворої дисципліни мисі, форми, до якої почало повертатися щойно мистецтво нашої доби, після довгого періоду пересичення реалізмом і натуралізмом.

У старому українському мистецтві реалізм рідко виступав у чистому виді, як це було, наприклад, у Голландії або Італії; він був тільки складовою, хоч і основною частиною таких стилів, як бароко, ампір, класицизм.

У своїх суто реалістичних формах він виступив щойно з пол. 19 ст. Реаліст Т. Шевченко, з своїм гаслом «ні однієї риски без натури», стояв на межі академізму й тієї класицистичної традиції, яку в Петербурзі залишили його попередники: Д. Левицький і В. Боровиковський. Ці елементи, разом з відкриттям українського сюжету (природи, людини, історії) зробили з Шевченка ту ланку, яка поєднала давнє українське мистецтво з новим. Фактично добою реалізму в українському мистецтві стала доба передвижників, у лавах яких було чимало українців.

Частина митців культивувала т. зв. «ідейний реалізм», як М. Ге, М. Ярошенко, М. Пимоненко; інші, як К. Трутовський, О. Сластьон, П. Мартинович, опрацьовували більш етнографічно-побутові теми, ще інші — І. Рєпін, С. Васильківський, М. Самокиша, зверталися до іст. і батальних сцен. Реакція проти «об'єктивного» відображування природи почалася з імпресіонізму (І. Труш, О. Новаківський, М. Бурачек), які відкрили чар кольорів і показали, що мистецькість твору незалежна від його зв'язку з реальним світом.

Характерно, що українське народне мистецтво не приймало реалізму як такого, — а завжди намагалося перетворити його своїми стилістичними засобами, де основою були вимоги ритму й гармонії. На Радянській Україні спроби ввести в кераміку, вишивку й килимарство реалістичні портрети були настільки невдалі, що їх здебільшого залишено.

У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80—90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянської верстви на робітничу й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, з'являється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для Реалістичної поезії — вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, — і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій — і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.

В Радянській Україні реалізм — стиль майже обов'язковий і виступає у формі соцреалізму. Соцреалістичні теорії розглядають реалізм як основну мету і завершення творчості, тоді як антиреалісти приймають реалізм як вихідну пізнавальну базу, на основі якої можна розвивати вищі форми мистецтва.

Визначальні риси реалізму •раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

•правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

•принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

•характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

•конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

•вільна побудова творів;

•превалювання (перевага) епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

•розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

Українське бароко

Бароко один з найвідоміших стилів мистецтва в світі. Він з’явився в Італії 15-16 ст. Від італійського barocco — «химерний», «дивний», «схильний до надмірностей». Цей стиль мистецтва охоплює досить багато напрямків. Це і живопис, і музика, і театр, і архітектура, а також мода.

Стиль бароко народився в Італії, але з часом під його вплив потрапила майже вся Європа. Йому притаманне прагнення до величі, пишність, поєднання реальності та ілюзії. Яскраве та емоційне мистецтво бароко створювалося головним чином для служіння релігії. Воно прагнуло приголомшити глядача, спонукати в ньому піднесені почуття, але все-таки його вищою метою було служіння християнській вірі.

Найяскравішими представниками живопису і скульптури епохи бароко був такі майстри, як Караваджо, Караччи, Бернинни, П’єтра та Картону, Рубенс, Ван Дейк, Рембрандт, Вермеер, Дієго Веласкес, Нікола Пуссен. Всі вони цікаві по-своєму, у кожного свій стиль і своє бачення світу і мистецтва.

В епоху бароко живопис став більш аристократичним, барвистим і динамічним з незвичайними сюжетами. Бароко підняло мистецтво минулих епох на новий ступінь. Порівняно зі спокійною та врівноваженою епохою Відродження, бароко проникало в душу глядача і вражала її. Перший великий італійська живописець епохи бароко, Караваджо був запальною людиною, що відображалося в його творах, вони були наповнені драматизмом і експресією. Порівняно з сучасниками, які звикли до використання попередніх начерків, малював прямо з натури. Створена Караваджо система одержала широке поширення ще при житті художника. Багато художників епохи бароко наслідували стилю Караваджо.

Епоха бароко народила багато музикантів і поетів. Сприйняття реального світу в літературі змінилося. Реалістичні описи часто замінювалися алегоріями, метаморфозами. Одними з найпопулярніших стали античні і вигадані сюжети, найпопулярнішими героями стали пастухи і пастушки. Це напрям в мистецтві отримав назву пасторалі. У поезії епохи бароко з’являються такі форми, як сонет, рондо, мадригал. Найвідомішими авторами цієї епохи були: Ф. де Кведо, П.Кальдерон, Ш. Сорель, П.Скаррон, Фюретьер, Р. Гриммельсгаузен , В.Вуатюр, Д.Донн, С. Полоцький, Ф. Прокопович.

В історії моди епоха бароко теж залишила свій незгладимий слід. Законодавцем моди в цю епоху був двір французького Короля-Сонце Людовіка XIV. Це був парад прикрашених костюмів як у жінок, так і у чоловіків. Мережива, банти, пряжки, підбори, перуки і «мушки» — все було занадто химерно і нарочито. Але багато з того що було придумано в ту епоху дійшло до наших днів і прижилося в сучасному костюмі в дещо зміненій формі. В цей же час з’явилося перукарське мистецтво — «куафюри». Розкіш була присутня скрізь. Люди оточували себе химерними і красивими речами в інтер’єрі: дзеркала в ліпних рамах, гарні меблі, статуетки, розкішний одяг і так далі.

Український сентименталізм

Сентименталізм — це літературний напрям, що виник у другій половині 18 — на початку 19 ст. Письменники-сентименталісти прагнули відтворити світ почуттів простої людини, й викликати співчуття до героїв у читачів. Назву напрям дістав від роману англійського письменника Лоренса Стерна «Сентиментальна подорож по Франції та Італії» (1768 р.). Герої сентименталізму часто є людьми добрими, непристосованими до жорстокості світу, які вміють співчувати та любити. Сентименталізм відкидає класичні канони композиції. Твір будується не за правилами суворої логічності, а вільно. Досить частими в творах цього напряму є ліричні відступи. Сентименталісти описують почуття, занурюються у думки героя, вони спонукають читача уявляти образи не як чіткі форми, а як ніжні картини намальовані аквареллю.

Представниками сентименталізму в українській літературі вважають Григорія Квітку-Основ`яненка та Івана Котляревського. Проте не всі твори цих письменників належать до цього напряму. Риси сентименталізму найяскравіше виражені в п'єсі «Наталка Полтавка» І.Котляревського та в повістях «Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов» Григорія Квітки-Основ'яненка. Скептики твердили, що з україномовних авторів ніхто не здатен написати щось «і звичайне, і ніжненьке, і розумне». Саме ці вимоги (послідовно сентименталістські) Квітка і намагався зреалізувати у своїй повісті «Маруся».

В літературознавстві не існує єдиної думки на предмет наявності сентименталістського напряму в українській літературі. Видатні українські літературознавці О. Білецький та Д. Чижевський вважали, що сентименталізм не здобув вияву в українській літературі. Дмитро Чижевський зауважує «В українській літературі немає потреби утворювати з кількох творів Квітки та одного твору Котляревського окремого літературного напряму».

Проте існує протилежна точка зору, Сучасне українське літературознавство виокремлює сентименталізм в окрему літературну течію в українській літературі ХІХ ст. (О. Борзенко, І. Лімборський, М. Шкандрій, Д. Чик).

І. Лімборський вбачає типологічну спорідненість українських письменників 17 — 18 століть із європейським сентименталізмом. Дослідник стверджує, що в першій половині 19 ст. сентименталізм проявив себе у всіх родах української літератури.

І. Лімборський вирізняє низку ознак сентименталізму як явища, що ознаменувало собою «переорієнтацію художньої свідомості з «життя розуму» на «життя серця»: це ґрунтування на сенсуалістичному підході до дійсності, морально-етичний концепт вищості позитивного героя над своїм оточенням, раціоналістичний схематизм, звернення до зображення «людини природи», «умоглядна теза про можливість перевірки порядності і щиросердості людини за допомогою чуттєвості і навіть за зовнішніми проявами «природної натури» — сліз». Учений узагальнює, що українському сентименталізму були притаманні такі атрибути, як глибоко емоційна особистість, ліризація нарації, глибокий художній психологізм, інтимізація хронотопу: «у макролітературному масштабі український сентименталізм (як, до речі, і класицизм) свідчив про глибокі типологічні збіжності художніх пошуків українських письменників із західноєвропейськими, які належали до цього літературного напряму». Подібної точки зору дотримується О. Борзенко, який акцентує на специфіці українського сентименталізму, зазначаючи, що він, «...зберігаючи основні ознаки європейської моделі, багато в чому, і це природно, живився з джерела місцевої, передусім фольклорної емоційності». О. Борзенко зараховує до основних ознак сентименталізму культ природи та природності, критику міської культури й зображення переваг «серця» над «розумом». В українському варіанті сентименталізму, як підкреслює він, культ простоти та природності єднається з артистизмом та індивідуалізмом. М. Шкандрій першим і найвідомішим україномовним сентименталістським твором називає «Марусю» Г. Квітки-Основ’яненка. До ознак сентименталізму, які можна зауважити у творах українського письменника, учений зараховує протиставлення простого селянського життя міській афектації, зображення внутрішнього світу індивідуальних почуттів, обрання за своїх шляхетних і трагічних героїв селян і простих людей (демократизація літературного сентименталізму.

Український модернізм

З появою на зламі століть нової генерації авторів українська література зазнає впливу європейського модернізму. Найяскравіше цей підхід позначився на творчості двох провідних літературних постатей цього періоду — поетеси Лесі Українки та прозаїка Михайла Коцюбинського. Леся Українка збагатила українську літературу образами світової літератури й сюжетами з історії, міфології різних епох і різних народів світу. Поряд з великим талантом поетеси Леся Українка виявила неабиякий хист перекладача. Їй належать чудові переклади з творів Гомера, Г. Гейне, В. Шекспіра, Дж. Байрона, В. Гюго, єгипетських та італійських народних пісень, індійського епосу.

Джерела та література

• Енциклопедія українознавства / Наукове товариство імені Шевченка. — Париж, 1955—2003.
• Дорошкевич 20–40-і роки в укр. літературі. І–II. К. 1922 — 24;
• Шамрай А. До початків романтизму, ж. Україна, X—XI. К. 1929;
• Харківська школа романтиків. Вступна ст., ред. і примітки А. Шамрая. І–III. X. 1930;
• Шамрай А. Харківські поети 30–40 років XIX ст.; харківська школа романтиків. X. 1930;
• Чижевський Д. Романтика. ЕУ 1. Мюнхен — НьюЙорк 1949;
• Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. Нью-Йорк 1956;
• Čiževski D. On Romanticism in Slavic Literature. s'-Ґравенгаґе 1957;
• Коцюбинська М. Поетика Шевченка і укр. романтизм. Зб. шостої наук. Шевченківської конференції. К. 1958;
• Волинський П. Теоретична боротьба в українській літературі (перша половина XIX ст.). К. 1959;
• Нудьга Г. Два поети-романтики. Віктор Забіла — Михайло Петренко. Поезії. К. 1960;
• Матеріали до вивчення укр. літератури. Т. II. К. 1961;
• Пириходько П. Шевченко й укр. романтизм 30–50 pp. XIX ст. К. 1963;
• Шевельов Ю. З історії українського романтизму.
• Orbis Scriptus; Dmitrij Tschizevskij zum 70 Geburtstag. Мюнхен 1966;
• Волинський П. Український романтизм у зв'язку з розвитком романтизму в слов. літературах. К. 1963;
• Письменники Західної України 30–50-их pp. XIX ст. К. 1965;
• Кирчів Р. Україніка в польських альманахах доби романтизму. К. 1965;
• Історія української літератури у восьми тт. Т. II. К. 1967;
• Крижанівський С. і Ротач П. Визначний представник українського романтизму. Левко Боровиковський: Повне зібрання творів. К. 1967;
• Українські поети-романтики 20–40-х років XIX ст. : Поет. твори / Упоряд. і приміт. канд. філологічних наук Б. А. Деркача та докт. філологічних наук С. А. Крижанівського; Вступ. ст. проф. Ієремії Айзенштока. — К. : Дніпро, 1968. — 635 с., 8 іл.
• Українські поети-романтики : Поет. твори / Упоряд. і приміт. М. Л. Гончарука; Вступ. ст. М. Т. Яценка; Ред. тому М. Т. Яценко. — К. : Наук. думка, 1987. — 592 с.
• Вопросы романтизма в советском литературоведении. Библиографический указатель. 1856 — 1968. Ред. Н. Гуляев. Казань 1970;
• Luckyj G.S.N. Between Gogol' and Ševčenko. Мюнхен 1971;
• Амвросій Могила — Іеремія Галка: Поезії. Із ст. С. Крижанівського. К. 1972;
• Олександр Афанасьєв-Чужбинський: поезії. Із ст. М. Гнатюка. К. 1972;
• Польский романтизм и восточнославянские литературы. М. 1973.
• Неоромантизм української літератури // http://bibliofond.ru/view.aspx?id=453885 Архівовано 11 грудня 2011 у Wayback Machine.
• http://www.ukrlit.vn.ua/info/criticism/sentimentalizm.html Архівовано 4 липня 2017 у Wayback Machine. Літературознавчий словник-довідник /

Література

1. Борзенко О. І. Сентиментальна «провінція» : (Нова українська література на етапі становлення) / Олександр Іванович Борзенко. — Харків : Харків. націон. ун-т ім. В. Н. Каразіна, 2006. — 322 с.
2. Лімборський І. В. Сентименталізм в українській літературі : (перша половина ХІХ ст.) : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. філол. наук : спец. 10.01.02 „Українська література” / І. В. Лімборський. — К., 1995. — 18 с.
3. Лімборський І. Цінуючи чуттєву природу людини. Український літературний сентименталізм у контексті європейських літератур / Ігор Лімборський // Укр. мова й літ. в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2002. — № 5. — С. 32—38.
4. Лімборський І. Європейське та українське Просвітництво : незавершений проект? Реінтерпретація канону і спроба компаративного аналізу літературних парадигм / Ігор Лімборський ; [відп. ред. Д. С. Наливайко]. — Черкаси : ЧДТУ, 2006. — 363 с.
5. Чижевський Д. І. Історія української літератури / Дмитро Іванович Чижевський. — К. : Академія, 2003. — 568 с. — (Альма-матер).
6. Чик Д. Ч.  : В. М. Манакін (гол. ред.), Р. К. Махачашвілі (відп. секретар) та ін.]. — Запоріжжя : ЗНУ, 2009. — № 36. — С. 86—91.
7. Чик Д. Ч. Проза Г. Квітки-Основ'яненка і англійський сентименталізм  : дис. ... канд. філол. наук : 10.01.05 / Чик Денис Чабович ; Терноп. нац. пед. ун-т ім. В. Гнатюка. — Тернопіль, 2008. — 2017 арк.

Посилання

• Романтизм у літературній творчості Шевченка // Шевченківська енциклопедія: — Т.5:Пе—С : у 6 т. / Гол. ред. М. Г. Жулинський.. — Київ : Ін-т літератури ім. Т. Г. Шевченка, 2015. — С. 519-536.

This article "Мистецькі рухи в українській культурі" is from Wikipedia. The list of its authors can be seen in its historical and/or the page Edithistory:Мистецькі рухи в українській культурі.

📰 Article(s) of the same category(ies)

• Жлоб-арт
• Поетична Шафа
• "Ені" — роман про квантове кохання
• Школа української мови та культури у Львові
• Культура Київської Русі
• Ені
• Х'юманз

---

 Facebook Page

🐤 Twitter Follow us on Twitter !

Read or create/edit this page in another language

• Мистецькі рухи в українській культурі in English