Народнорозмовність

Народнорозмо́вність — поняття історії літературної мови та історичної стилістики, смислове наповнення якого пов’язане з динамікою розвитку національної мови. Народнорозмовність як категорія історії літературної мови (ХІ-XIX ст.) змінювала своє змістове наповнення в процесі формування української літературної мови, співвідносячись із такими значеннями: 1) наддіалектне підґрунтя в княжу добу; 2) наявність елементів живої народної мови в творах, написаних у книжній традиції в періоди бі- чи полілінгвізму; 3) синонім «низького» стилю в системі традиційного «слогового» поділу; 4) основа літературного розвитку, на яку нашаровуються елементи попередньої книжно-писемної традиції (з кінця XVIII ст.); 5) джерело саморозвитку національної мови. Народнорозмовність — це естетично-стилістична категорія, що характеризує індивідуально-авторський стиль як орієнтацію на сприймання й відображення світу крізь призму побутово-розмовної свідомості, що виражене в засобах ареальних та національної наддіалектної мовно-виражальних систем.

Визначення суті народнорозмовності як стилістичної категорії базується на принципі безвідривності її від історико-літературного процесу. Становлення мовностилістичних засобів українського художнього стилю відбувалося у зв’язку зі становленням норм української національної мови й усвідомленням її носіями невичерпних виражальних властивостей соціально-розмовних стилів народної мови, як ядра розвитку літературної мови. Коли жива народна мова утвердилася як основа формування нової літературної мови (наприкінці XVIII ст.), було закладено орієнтир естетичної кодифікації української літературної мови. Сьогодні естетична норма художнього стилю української літературної мови — це використання наддіалектних елементів, відмова від насичення, нанизування вузькодіалектних форм, що змінює інформативні та образно-виражальні властивості народнорозмовних елементів – сплаву побутово-розмовних та народнопоетичних компонентів.